філософія як форма суспільної свідомості

В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення.

Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову по¬дальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю за-

Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми про¬цесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на по¬передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвит¬ку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже сту¬пені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародженн до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.

В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу ді аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.Диал-ка - наука о наиб. общ. законах разв-я прир., о-ва и мышл-я. Научному пониманию Д. предшествовала долгая история, само понятие Д. возникло в ходе переработки и даже преодоления первонач. смысла термина. Уже античн. ф. подчеркнула изменчивость всего существующего, поняла действит-сть как процесс, осветила роль, какую в этом пр-се играет переход всякого свойства в противоположное (Гераклит, отчасти милетск. мат-сты, пифагорейцы). К подобным иссл-ям еще не применялся термин Д. Первонач. этим термином обозначались: 1) способность вести спор посредством вопр. и отв.; 2) иск-во классификации понятий, разделения вещей на роды и виды. Аристотель счит. изобретателем Д. Зенона, к-рый подверг анализу противоречия, возник. при попытке мыслить понятия движения и множества. Сам Арист. отличает Д. от аналитики как науку о вероятн. мнениях от науки о док-ве. Платон вслед за элеатами опред. истинное бытие как тождеств. и неизменное, но обосновыв. диалект. выводы о том, что высшие роды сущего могут мыслиться только т.о., что каждый из них есть и не есть, равен себе самому и не равен, тождествен себе и переходит в свое иное. Сл. бытие заключает в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и преходяще, неизменно и изменчиво, покоится и движется. Противоречие - необх. условие для побуждения души к размышлению. Это иск-во и является, по Платону, искусством Д. Развитие Д. продолжали неоплатоники. В философии феод. о-ва - в схоластике Д. стали называть формальн. логику, к-рая была противопоставлена риторике. В эпоху Возр. диал. идеи о совпадении противоположностей выдвиг. Ник. Кузанский и Бруно. В Нов. время Декарт и Спиноза (Д. в космогонии, С. в учении о субстанции как о самопричине) дают образцы диал. мышления. В 18 в. во Франции богатством диал. идей выдел. Руссо и Дидро. Первый исслед. противоречия как условие истор. разв-я, второй, кроме того, противоречия в совр. ему обществ. сознании. Важнейшим до Маркса этапом в развитии Д. стал нем. классич. идеализм, к-рый в отличие от метафизич. материализма рассм. действительность не только как предмет познания, но и как предмет деят-сти. Вместе с тем незнание истинной, материальной, основы познания и деят-сти субъекта привело к ограниченности и ошибочности диал. идей нем. идеалистов. Первым пробил брешь в метафизике Кант. Он указал на значение противоп. сил в физич. и космогонич. процессах, ввел впервые после Декарта идею разв-я в познание природы. В теор. познания Кант развив. диал. идеи в учении об антиномиях. Однако Д. разума, по Канту, иллюзия, и она устраняется, как только мысль возвр. в свои пределы, огранич. познанием одних явлений. Вершиной в развитии домарксистской Д. была идеалистич. Д. Гегеля. Гегель впервые представил весь природн., историч. и духовн. мир в виде процесса, т. е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутр. связь этого движения и развития. В отл. от абстр. определений рассудка Д., по Гегелю, есть такой переход одного определения в др., в к-ром обнаруживается, что эти определения односторонни и ограниченны, т. е. содержат отрицание самих себя.

43. СИСТЕМА ДІАЛЕКТИКИ: ПРИНЦИПИ, ЗАКОНИ, КАТЕГОРІЇ

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки 19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного мислення виділяються такі: