TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Та дитя теє шукали

(«Титарівна», II, 82).

Сюжет народної балади міг ставати сюжетом епічних творів Т. Шевченка, скажімо, поеми «Петрусь» 1.

Фольклорні мотиви невіддільні від використовуваного Т. Шевченком етнографічного матеріалу. Дослідники відзначають, що поет досконало знав особливості українських обрядів, зокрема весільного. Отже, не випадково старости, рушники, хустина, молоді, бояри, святий хліб обмінений, дружки, тобто слова на позначення етнографічних атрибутів українського весілля, — важливий лексичний елемент у поезії Т. Шевченка. М. Шубравська має цілковиту рацію, твердячи, що Т. Шевченка слід уважати першим із народознавців; хто дав (у «Назарі Стодолі») широкий опис українського сватання із промовою сватів, вихопленою із самого життя з документальною фольклорно-етнографічною точністю 2.

Як відзначив у свій час Л. Булаховський, Т. Шевченко часто вдавався до засобів інтимізації. Учений досліджує два з них — вказівні займенники та звертання 3. Третім засобом інтимізації, очевидно, слід би назвати народний символізм.

1 Див.: Шубравська М. Фольклорні елементи в поемі Т.Г. Шевченка «Петрусь» // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — К., 1989. — С. 118—134.

2 Шубравська М. Народні обряди в творчості Шевченка // Збірник праць 24-ї наукової Шевченківської конференції. — К., 1983. — С. 11.

3 Булаховський Л.А. Мовні засоби інтимізації в поезії Т. Шевченка // Вибрані праці: В 5-ти т. Т. 2. Українська мова. — К., 1977.

Відомо, що в свідомості кожного народу живуть певні поняття-символи, що відбивають своєрідне розуміння зв’язку речей і подій. Ця система понять-символів інтимно входила у Шевченкове поетичне бачення і багато в чому позначалася на словесно-образній структурі його творів.А. Кримський, коментуючи етнографічні особливості населення Звенигородщини, зауважує: «В городині, де є дівчата, повинен бути барвінок, щоб хлопці стелилися до дівчат, як барвінок. Має бути й любисток, щоб хлопці любили; в пазусі теж треба носить. Далі рута, щоб дівчата не старілись. Дзіндзівер — для чарів. Дівчата купаються в дзіндзівері і приспівують ім’я того хлопця (Омелька чи кого), за якого хоче вийти:

В дзіндзівері купалася,

В дзіндзівері зросла.

Проси Бога ти, Омельку,

Щоб за тебе вийшла! (К. Зв., 423).

Символом людської сили виступає дуб, символ природи — вітер, море, символом дівочої краси — калина, бо вона червона, символом волі — птах, пташина, символом ласки і подружньої вірності — голуб, горлиця, символом плинності людської долі — річка, символом самотності — безпритульності — зозуля, символом дівочої волі — вінок, символом чоловічої волі — орел, сокіл, символом щасливого кохання дівчини з парубком — єднання зорі й місяця, символом нещастя, смерті — ворон, крук, сич, сова, пугач, символом плинності життя — барвінок 1. Цей список, звичайно, можна продовжувати й продовжувати. До того ж, певні слова можуть символізувати не тільки особу, предмет, подію, процес, але і їх прихід: поява дівчина — зіронька зійшла, повернення милого — сокіл прилетів і под. Але суть питання не в повному складенні списку слів-символів нашого народу, — хоч це теж цікава й корисна річ, — а у виявленні спільного й відмінного у способах їх образного використання у фольклорі і в поезії Т. Шевченка.

У народній пісні, як відзначає С. Єрмоленко, «динамічна природа пісенного образу виявляється як у мікроконтексті, — в окремому слові з його звуковою, формальною організацією і відповідно семантикою, так і в макроконтексті — синтаксичних конструкціях, що формують пісенні строфи з найрізноманітнішими видами паралелізму» 2.