TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1 Винокур Г.О. Избранные работы по русскому языку. — M., 1959. — C. 251.

Природно, в мові творів Т.Г. Шевченка, як і в поезії взагалі, кожне слово має свій поетичний мікроконтекст. Вітер у нього не тільки віє, але й гуляє по полю, у тополі стан високий, поле широке, як те море, слово козак, уживаючись в одному мікроконтексті зі словами воля, вольний, стає символом свободи, ворон на могилі — символ смерті і т. д. Але не можна забувати, що крім цих семантичних обертонів кожне слово зберігає свої комунікативні властивості: і ліс, і гай, і море, і козак, і могила, будучи поетичними символами, лишаються разом з тим позначеннями певних реалій. Саме як такі сприймаються вони у словнику, поза поетичним контекстом. Тому порівняння поетичного словника письменника із загальномовним словником не тільки не протипоказане, а навпаки, цілком доцільне і науково виправдане.Зіставляючи Словник мови Т. Шевченка із загальномовним словником, укладеним його сучасником, ми насамперед наочно переконаємось, що поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей української народної мови. Один із прийомів, до яких він постійно вдавався, було розширення синонімічних рядів, що позначалося, з одного боку, на можливостях емоційної оцінки об’єкта зображення в конкретних поетичних контекстах, а з другого, — на збільшенні семантичної глибини загальної мови. Пор.: пекло — ад, апостол — благовіститель — пророк, багачі — дуки, болото — багнище — багнюка, багряний — чермний — червоний, бевзь — дурак — дурень — безумний, бестія —звір, болящий —хворий, весілля —брак, брівоньки —бровенята, бувальщина — билиця, будущий — грядущий, надія — упованіє, великий — велій — здоровий — величенний, вертоград — сад, вняти — почути, возопити — закричати, воутріє — вранці — рано — ранесенько/ранісінько — раненько, время — час, врозумляти — научати — наставляти, вспом’янути —згадати, глава —голова, гласити —казати —мовити — говорити — глаголити — белькотати, давно — во время оно, днедавній — старий — ветхий — древній і под.

Поезія Т. Шевченка — це пристрасна проповідь добра, очищення, пробудження людського в кожній душі. Власне, боротьба добра із злом є основою будь-якого художнього твору. Але в кожній національній поезії, більше того, у кожного по-справжньому оригінального поета є властиве тільки йому коло слів — їх ще звуть ключовими, — з якими асоціюються сили добра і зла. У Т. Шевченка добро виступає в образах матері й дитини, Христа і його апостолів, зло — у личині дурості, що не минає ні вбогих, ні багатих, але найбільш виразно виявляє себе в насильстві і руйнуванні.

Серед слів, що уособлюють добро — мати, дівчина, дитя. Мати — це і символ життя, і добробуту, і сімейного затишку, і людяності, і свідомого сприйняття світу; але це ще й символ народження добра, справедливості, братерства; це й рідний край, Україна, яка разом з тим асоціюється з удовою.

Особливо виразною є пара мати — син, оскільки вона передає не тільки кровний зв’язок, але й символізує найвищу справедливість: Мати Божа — Ісус Христос. Порівняймо семантичний діапазон цієї пари у поетичних контекстах: Породила мати сина В зеленій діброві (І, 230); Перед нею помолюся Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш Бога принесла... (II, 194). Образ Христа, в свою чергу, виступає в оточенні його послідовників — апостолів. Це вони несуть у світ, між люди, слово правди і являють собою зразок братерства. Отже, коло улюблених слів поповнюють апостол, благовіститель, праведний, святий, правда, воля, брат, братерство, брататися, браття, братній, напр: Твоя дитина... Не неофіт новий, А апостол великого Христового слова (II, 274); Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди, А за ним, за сином праведним своїм І ти пішла (II, 321); І никли гордії владики Перед святим його хрестом (II, 462. В); Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали Святої волі на землі — Святої правди (II, 490. В); І тихнуть Божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива (II, 37).

Цікаво відзначити, що зовсім інші асоціації викликає поєднання слів мати — дочка. Ця пара скоріше включається в семантичне поле обмеженої волі, навіть насильства. Пригадайте: Сама хоче мене мати В землю заховати (І, 60); Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? (II, 222); Мене мати хоче дати за старого заміж (І, 51); Скажу йому: — Сватай мене Або отчепися... Бо як мені у матері... То лучше топиться (II, 149).

Досить виразне, — хоч і не таке чільне, як мати — син, займає в образній системі Т. Шевченка поєднання батько — син. Воно знаменує зв’язок поколінь, відповідальність батьків за суспільну свідомість дітей. Напр.: Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись (І, 150. П); Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни (І, 196); Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з них, бувало, й лій топили (І, 253). І чого в Шевченка зовсім немає — це зіставлення Бог — отець, Саваоф — Христос. Для Божої матері, як ми бачили, він син, улюблене дитя, для Бога ж отця він не існує, духовного зв’язку між ними немає. Отже, не в тому справа, що «Шевченко кидавсь од безбожних викликів до віри в суд Божий» 1, а в неприйнятті поетом Бога як втілення насильства.