TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Ciebie, matko, żal zabije»

(Mc., /, 10$);

— Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть, —

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить (І, 50).

Психологічний мотив в обох поетів той самий, але настільки різна лексична реалізація образів! У А. Міцкевича протиставляються вівтар як символ вінчання і цвинтар як символ смерті. У Т.Г. Шевченка змальовано обряд поховання дівчини: вишиті рушники, що супроводжують обряд сватання, використовуються і в обряді поховання; весільні співи дружок замінює спів церковного причту.

Відчувається близька сюжетна залежність між «Рибкою» А. Міцкевича, «Русалкою» О. Пушкіна, «Русалкою» Т. Шевченка і віддалена — з його «Причинною». У Пушкіна й Міцкевича обманута князем (паном) дівчина топиться, стає русалкою (рибкою), але вигодовує своє дитя і мститься кривдникові. У Шевченка в «Русалці» дівчина топить свою дочку, згодом русалки топлять її саму; у «Причинній» же русалки зненацька нападають на дівчину, гублять її, а це стає причиною смерті і її коханого. Але якщо балада А. Міцкевича повністю витримана в романтичному дусі, то в мові О. Пушкіна і Т. Шевченка виявляється прагнення до реалізму, співи русалок передані в дусі народних пісень:

Что, сестрицы? в поле чистом

Не догнать ли их скорей?

Плеском, хохотом и свистом

Не пугнуть ли их коней? (II, 258);

— Чи всі ви тута? — кличе мати.

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух! (І, 5).У романтичній поезії поширені численні персоніфікації. Як і в О. Пушкіна, А. Міцкевича, К. Махи та інших, у Т. Шевченка блідий місяць виглядав, сичі перекликались, думка каже, вітер ліг біля моря одпочить, пішов шелест, думка говорить, доля ходить полем, серце нудить світом, засне долина, соловейко задріма, рука гуляє, сонце гляне, верба сміється, нехай усміхнеться сонце, з вітром могила в степу розмовляє, калина плаче, сіло сонце та ін. Ця особливість не тільки не зникне з пізніших, реалістичних поезій Шевченка, а навпаки ще більше розів’ється і закріпиться в них. Тут, як і раніше, на синє небо виходить зоря; хатки біленькі виглядають; Дніпро з лугами виграває; І Трахтемиров геть горою нечепурні свої хатки розкидав з долею лихою; хмари звеселіли; І соловейко на калині [...] святого Бога вихваляв; місяць хмарою повивсь; завив з дзвіниці великий дзвін; І болящеє, побитеє серце стрепенеться; Од споконвіку і донині ховалась од людей пустиня; А воля в гостях упилась; Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй; Нудьга, печаль і сором душу оступили і т. ін. Іноді метафора навіть набуває певної сюжетності, як наприклад: