TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

3 Там же. — С. 21.

4 Там же. — С. 30.

5 Там же. — С. 125.

Дуже популярна в українському фольклорі назва річки Дунай відображена і в Шевченковій поезії 1. М. Фененко розкриває й психологічні мотиви такого рідкісного в літературі явища, як численне згадування місцевостей рідної країни, розлука з якою тривала більшу половину життя 2.

1 Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — С. 56.

2 Там же. — С. 120.

Географічні назви відіграють насамперед художню роль, але й пізнавальну також.

Мова Т. Шевченка майже одразу ж стає об’єктом лексикографічного опрацювання: серед джерел укладеного 1842 р. «Словаря малоросійського, или юго-восточнорусского языка» його автор П. Білецький-Носенко називає і Шевченків «Кобзар». Шкода, звичайно, що цей словник побачив світ лише в 1966 р., тобто не справив того впливу на розвиток української літературної мови, на який розраховував автор.На перший погляд може здатися, що реєстр цього словника дуже близький до Шевченкового лексикону, лексикографічно впорядкованого у праці «Словник мови Т.Г. Шевченка», т. 1—2 (К., 1964). Але порівняння їх уже тільки за першими п’ятьма літерами дадуть нам парадоксальні підрахунки: з 1894 слів, зафіксованих на літери А—Д у «Словнику мови Шевченка», та 2074 сліз з реєстру на ці ж літери «Словаря малороссійского...» спільними виявляються тільки близько 560. Тобто в україномовних творах Кобзаря тільки 29,5 % слів збігаються з тими, які зафіксував лексикограф XIX ст.; що ж до П. Білецького-Носенка, то він не ввів до реєстру свого словника понад 73 % слів, використовуваних поетом!

Порівняймо спершу спільні слова загальномовного й індивідуального словників. Тут ми зустрінемо насамперед лексеми на позначення навколишньої природи (багнище, багно, багнюка, байрак, балка, барвінок, бездна, билина, блискавка, будяк, болиголов, бугай, буряки, бур’ян, ведмідь, веприще, віл, вовк, возлісся і под.), на позначення людського побуту (барило, баркан, бебех, будинок, варена, вареник, верх, верша, вечеря, відро, віжечки і под.), людських стосунків (вірить, воля, глузувати, годувати, горнутися, господарювати, гость, громада, друзяка і под.), понять мір і ваги (аршин, багато, вага, година, год, гривня, доба і под.), спорідненості (баба, бабусенька, батечко, батько, батьки, братік, доня, донечка, дочка, дружина, дядечко, дядько, дядина і под.), соціального становища людей (багатий, багатирі, бідний, бурлака, вдовенко, вдовиченко, вельможний, вільний, власть, гайдамака, гетьман, господар і под.). Серед цієї лексики представлені назви ознаки (білий, біліти, блакитний, бридкий, ветхий, волохатий, вродливий, гарний, гіркий, гладкий, гожий і под.) і дій, пов’язаних з переміщенням у просторі (бігати, блукати, везти, возити, вештатися, втікати і под.), вираження думки, волі, настрою (бадьоритися, бажати, боятися, вважати, передувати, виводити «робити висновки», второпати, гадати, глузувати), процесів спілкування (балакати, благати, брататися, верзти, вибачати і под.), звучання (брязчати, брязкати, верещать, гам, гвалт, гомін, гомоніти, гримати і ін.), створення предметів матеріальної і духовної культури (будувати, гаптувати, гартувати, гатить (греблю), друкувать і под.). Чимало слів характеризують етнографічні особливості українців (дзиглик, бандура, борщ, боярин (весільний), бублик, бурса, вареник, варениці, вильоти, веснянка, галушка, гопак, горлиця (танець)), їх історичні реалії (байдак, бунчуки, дзигарі, дукати), служить назвами свого й інших країв та народів (волох, Волощина, грек, Вкраїна, країна), історично засвідчені назви професій, роду занять (бакаляр, бондар, бурсак, дяк і под.). Є серед спільних для обох словників лексем і слова на позначення абстрактних понять (батьківщина, безталання, біда, братерство, вдача, віра і под.) і старослов’янізми (велій, весі, ветхий, вомєсто, глаголи), якоюсь мірою представлені власні імена людей, топоніми (Гандзя, Ганнуся, Гриць; Броварі, Дін).

У чому ж тоді відмінність між обома словниками, та ще й така велика? Вона насамперед визначається тим, що П. Білецький-Носенко створював загальномовний словник, а Т.Г. Шевченко, звичайно, такої мети перед собою не ставив: його словник — це насамперед та лексика, яка була потрібна йому як митцеві, щоб розбудити духовні сили народу. Дехто з учених проводить різку межу між мовою як засобом спілкування і мовою як матеріалом художньої творчості. Звичайно, Г.О. Винокур мав рацію, коли вважав за головну ознаку поетичної мови рефлексію на слово, на граматичну форму, порядок слів і под. «Все те, що в загальній мові, з погляду її системи, є випадковим і частковим, в поетичній мові переходить царину істотного, в царину власне смислових протиставлень» 1.