TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох діалектних масивів. Це стосується, наприклад, слова перетика, яке в «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка подається в двох значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома володіннями, утворювана рядом дерев; друге значення, правда, супроводжується знаком запитання. Автори «Словника мови Т.Г. Шевченка» у слові перетика виділяють тільки друге значення, дещо скорочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох словниках слово перетика ілюструється цитатами з того самого вірша Шевченка, що, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і локалізацію в говорах, рідних поетові. Однак його фіксує і «Словник української мови», укладений у 1838-1843 рр. П. Білецьким-Носенком під Прилуками. І хоч «Кобзар» названий серед джерел його словника, але вірш «У перетику ходила» був написаний тільки в 1848 р., а опублікований аж у 1867 р.; отже, П. Білецькому-Носенку слово перетика було відоме раніше.

Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. Якщо старанно проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що поет дуже мало використовує специфічно побутову і сільськогосподарську лексику, досить обмежено вводить слова на позначення рослинного і тваринного світу. Ті ж із них, що все ж таки увійшли в лексикон Шевченкових творів, у більшості випадків не мають прямих номінативних функцій. Найчастіше назви із сфери рослинного й тваринного світу, сільського господарства виступають у складі порівнянь: Залилась дрібними, як горох, сльозами* (II, 107); Ростуть, як капуста на городі (II, 53); Розвіяла, мов ту полову (II, 323); Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду (І, 269); Заснули, мов свиня в калюжі (II, 345); І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І женуть!.. (І. 341); Дивлюсь: неначе ті ягнята Ідуть задрипані дівчата (II, 358); Мов собаки коло вогню Кругом ченці стали (І, 271); Кардинали, як гадюки, В’ються круг тіари, Та нишечком, Мов коти, гризуться За мишеня (І, 268); Як кішечка підкрадається, Вижде нещасливий у тебе час та й запустить Пазурі в печінку (І, 239); Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина (II. 12); В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата (II, 33); Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї (І. 231); Обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога (І, 247).

* Тут і далі ілюстрації взято з 10-томного видання творів Т. Шевченка (див. список скорочень джерел).

Поряд із прямим порівнянням використовується й опосередковане: називання людини словом, що означає іншу живу істоту; при цьому, звичайно, назва має конотативний зміст — позитивний або негативний: Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко! (II, 173); Оцей годований кабан! Оце ледащо, щирий пан (II, 88); Вони брати і християни. А ти собака (II, 270).

Помітна частина рослинно-тваринної і сільськогосподарської лексики входить ло складу фразеологізмів, виступає при описі народних звичаїв (наприклад, гарбуз як символ відмови при сватанні), а тому й використовуються у ролі сполучної ланки між народною та індивідуальною творчістю, напр.: І зорі лічим, гречку сієм (І, 328); Де побачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте (VI, 192); Купили хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що купували (І, 101); Ох, старі голови та розумні; химерять-химерять, та й зроблять з лемеша швайку (І, 101); Може, то така правда, як на вербі груші (II, 54).Оскільки слова, вживані на позначення реалій навколишнього світу, виступають для порівняння з процесами, що відбуваються в людському суспільстві (спосіб життя, поведінка, взаємостосунки, супроводжувані різними емоціями і под.), то вони цілком природно використовуються в таких тропах, як метафора, алегорія, гіпербола та ін., напр.: Заснула Вкраїна... В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила (І, 228); Заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла (І, 227); Чуже поле не топтати, а своє орати (І, 554); Може зорю переліг той, А на перелозі я посію мої сльози (І, 228); І рудою поливали... / шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось?! (І, 227); Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! (І, 330); Понад полем іде, Не покоси кладе — гори (І, 394); У нас нема Зерна неправди за собою (II, 289).

Гнилий Тікич поділяє Звенигородщину на два масиви, відмінні в царині фонетики й морфології. Проте в фольклорі обох цих масивів фонетичні й морфологічні відмінності великою мірою нівелюються. Фольклорну традицію нівеляції локальних фонетичних особливостей переймає Т. Шевченко. В його поезії немає ні твердого /р/ (типу вечера, гараче), ні вставного /л/ (типу деревляний, соломляний), ні приставного /г/ (типу гобідати, гочерет), ні /к/ замість /т/ (кісто<тісто). Але він не уникає спеціально /о/ в новозакритих складах (сльоз, радость, невольник), в його творах тойді переважає над тоді, відповідно до місцевої вимови він пише зіма, а не зима. Оскільки Кирилівку оминуло (ґ), не користується цим звуком і Шевченко. Правда, один раз поряд із гвалт він пише (очевидно, відповідно до староукраїнської традиції) кгвалт (II, 391. В.). Цікаво також, що в нього помічається змішування к з г, а одного разу в автобіографії стоїть голега замість колега 1.

1 Доманицький В. Критичний розгляд над текстом Кобзаря. — К., 1907. — С. 24.