TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

До загальнокультурної і термінологічної лексики прилягає шар абстрактних слів. Він не однорідний, оскільки охоплює сферу почуттів волевиявлення, соціальних стосунків; в абстрактних же словах втілюються символи народного сприйняття прекрасного й потворного. Без абстрактної лексики не обходиться не тільки літературна мова, але й територіальний чи соціальний діалект. Але, звичайно, в літературній мові абстрактні слова представлені ширше, входять у численніші синонімічні ряди.У листах Т. Шевченка абстрактні слова за походженням поділяються на три групи.

До першої належать загальнонародні слова на позначення почуттів і душевних станів: безталання, щирость, ласка, дяка, лихо, нудьга, радость, віра, надія, воля, неволя і под.; наприклад: 3 превеликою радостію і дякою прийняв я лист ваш уже другий (VI, 45); Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію (VI, 130); Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене (VI, 55).

Другу групу становлять запозичення із старослов’янської мови типу благодать, помишленіє, благословеніє; це, звичайно, книжна лексика, яка, проте, поширена і в народній мові. Наприклад: Мені вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали (VI, 195); Великий ти поет, друже мій Семене! Благодарю тебе всім серцем і помишленієм моїм! Чим, як і коли заплачу я тобі за твоє істинно християнське діло! (VI, 115); Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Ив[анович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія (VI, 154). Письменник і сам продукує слова за старослов’янським зразком, типу веселіє, подружіє: Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині (VI, 41);.. Уже було й подружіє найшлось. Та господь не благословив моєї доброї долі! (VI, 58).

Нарешті, третя група абстрактних слів — лексика, перейнята з російської мови. Як правило, це слова, що проникали з офіційноділової мови, і до яких на той час ще не було українських відповідників: розрішеніє, приказаніє, одпуск:.. І в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий приказаніє в поход виступать (VI, 51). Можливо, ці русизми з’явилися в листах не тільки тому, що Шевченко не знайшов українських відповідників. Можна припустити, що вони, як і в поетичній творчості, відігравали певну стилістичну роль: копіювали мову «власть придержащих». Таке припущення небезпідставне, якщо зважити на те, що й перші дві групи абстрактної лексики відбивають тенденції вживання її в оригінальних україномовних творах поета. До того ж Шевченко був вимогливий до мови. Згадаймо, як він висміяв Я.Г. Кухаренка за те, що той у листі назвав поета «закадишним другом»: «Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? (VI, 189).

Морфологічні форми в епістолярії Т. Шевченка в цілому збігаються з тими, які представлені в поетичній спадщині. Слід відзначити паралельне вживання форм грає, карає, знає з відповідними скороченими вмира, чита, полегша, надання переваги суфіксові -ова- (не -ува-) (нарисовать, ціловать, намалювать, сплюндровали) й формі інфінітива на -ть (мать, написать, зробить, їхать, долетіть, побачиться, дуже рідко промовити), уживання особових форм дієслова бути (благий і дивний єси господи).

Дуже важливими з погляду тенденцій розвитку майбутньої української публіцистики є ті рядки Шевченкових листів, у яких він дає оцінку певним літературним явищам і мистецьким творам, тобто по суті пише невеличкі рецензії. Кілька разів він звертався до «Записок о Южной Руси» і до «Чорної ради» П. Куліша. У листі до Я. Кухаренка (20.04.1857) Шевченко так оцінював «Записки...»: Переслав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу Записки о Южной Руси, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ця дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то вишли, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і Кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш свого нічого не давав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна (VI, 130). «Чорну раду» він оцінює в листі до М. Лазаревського і до самого П. Куліша. До М. Лазаревського (29.09.1857): «Подякуй доброго і розумного Куліша за його Чорну раду і за Записки о Ю[жной] Р[уси]. Я вже другий раз читаю Чорну раду і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде» (VI, 153). «Прездоровенний мадригал», очевидно, не вийшов. Ось що пише Шевченко Кулішеві (05.12.1857): «Дуже, дуже добре ти зробив, що надрюкував Чорну раду по-нашому. Я її прочитав і в Руській беседі, і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж занадто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (VI, 155)*.

* Ідеться про Кулішеву оцінку шевченкової творчості, яку він дав в епілозі до «Чорної ради». Він писав, що Шевченко «в українській мові створив чи, краще сказати, знайшов такі форми, яких до нього ніхто й не передчував... У його віршах наша мова зробила великий поступ, що його звичайно робить спільними зусиллями народ та ще й упродовж довгого часу».Зв’язок з художньою літературою забезпечується постійним зверненням до класичної белетристики. Наприклад, Т.Г. Шевченко в листі до А.І. Лизогуба від 22.10.1848 р. порівнює себе із солдатом з твору Г. Квітки-Основ’яненка «Солдатський портрет»: «І я теперо точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах» (VI, 39). І все ж таких ремінісценцій небагато. Частіше поет звертається до уснонародної поетичної творчості — і української, і російської. Наприклад.: «Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте» (VI, 186); «Завтра попливу вверх по матушке по Волге, а поки що цілую тебе, твою стару і твоїх діточок» (VI, 145).