TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Мати й син, брати, батько і син — усе це члени сім’ї, основа суспільності. Сім’я (сем’я) — це також одне з улюблених Шевченкових слів. Воно вживається і в прямому значенні (Сім’я вечеря коло хати — І, 390), але значно частіше в переносному як символ єдності людей: Отак німота запалила Велику хату І сім’ю, Сім’ю слов’ян роз’єдинила (І, 262); І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом (І, 268).Об’єктом поетового співчуття постійно виступають сирота й удова. Ці слова символізують усіх скривджених, покинутих людьми й долею, упосліджених. Як зауважив Р. Гром’як, «в поетичному контексті «сирота» має полісемантичне навантаження: сирота — людина без батьків; сиротами виступають батьки, що втратили дітей; сиротою — є і дівчина, зраджена юнаком чи надовго розлучена з ним» 2. Навколо слів сирота і вдова виростають великі словотвірні гнізда: сирітка, сиріточка, сирітський, сиротина, сиротити; вдівонька, вдовенко/удовенко, вдовин/удовин, вдовиця/удовиця, вдовиченко, вдовівна/удовівна. Вони ж «притягають» до себе помітну кількість епітетів: сирота — убогий, багатий, сірома, сивий, старий, молодий, малий, сліпий, щасливий, безталанний 3; вдова/удова — убога, стара, безталанна, окрадена, сердешная, молодая/младая, небога, сиротина 4.
1 Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Літературно-публіцистичні праці: В 2-х томах. — К., 1970. — Т. 2,— С. 48.
2 Гром’як Р. До діалектики класового і загальнолюдського, національного й інтернаціонального в поезії Т. Шевченка // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — С. 28.
3 Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка. Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982. — С. 37.
4 Там же. — С. 9.
Найулюбленішим прислівником T. Шевченка є тихо — він уживається ПО разів і має багату семантику: тихо — це «неголосно», «повільно», «неспішно», «безшумно», «безтурботно», «мирно», «непомітно», «ласкаво», «слабо» та ін., напр.: Тихо задзвонили у Києві (II, 66); Крізь верби сонечко сідає і тихо гасне (II, 242); Опівночі брама тобі Тихо одчинилась (II, 464. В); Ми в раї пекло розвели... З братами тихо живемо, Лани братами оремо і їх сльозами поливаєм (II, 230); І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє (І, 336).
Положення про те, що українська мова має право на входження в коло слов’янських літературних мов, обстоюване вченими І.І. Срезневським, М.О. Максимовичем та ін., було практично доведене поетичним талантом Шевченка. Як зазначив І. Франко, «ся маленька книжечка («Кобзар» 1840 р. — В.Р.) відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову 1. Процес творення української культури набув нового, тепер уже необоротного розмаху. На його традиціях виросла нова генерація письменників, що принесла славу українській літературі: М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, П. Грабовський, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький та ін. їхня творчість базувалася також на спадщині послідовників Т. Шевченка, які з’явилися по обидва береги Дніпра уже за його життя. Мова поета на перший погляд вражає своєю простотою й народністю. Але, як доводить увесь попередній її розгляд, ця простота позірна, її досягнуто шляхом глибокого проникнення в поетичну свідомість народу. Як справедливо відзначив Ю. Шевельов, «Шевченко віддається сміливим стилістичним експериментам» 2.
1 Франка І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року. — Львів, 1910. — С. 107.
2 Шевельов Ю. Вступна стаття до книжки: Потебня Олександр. Мова. Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992. — С. 31.
Деякі українські поети намагалися наслідувати творчу манеру Т. Шевченка, перенести її в свої твори механічно, без індивідуального переосмислення. Якоюсь мірою це сприяло утвердженню української літературної мови, але мало додавало до розпрацювання української літератури. Проте були й такі випадки, коли від замилування мовою Кобзаря, наслідування його образної системи українські поети приходили зрештою до розуміння революційного характеру його поезії, а отже, й до вироблення свого власного поетичного стилю. Такою була, наприклад, творчість Ю. Федьковича. У вірші «В день скону батька нашого Тараса Шевченка і Кобзаря Русі, мартира України, предтечі нашої волі і слави» (1866 р.) він уже й сам виступає як оригінальний поет.
Шевченко по праву вважається творцем української літературної мови, як основи нової, уґрунтованої на народній основі української культури. «Поява «Кобзаря», — писав О. Афанасьєв-Чужбинський, — миттю розвіяла летаргію і викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку не лише в колах вищого стану, а й у розмові з селянами, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-великоруськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки» 1. Звичайно, в його часи в українській мовно-літературній практиці ще лишалися старі традиції, зокрема, продовжувалося епігонське наслідування І. Котляревського (1848 р. побачив світ «Вовкулака» С. Олександрова, 1859 р. надруковано «Жабомишодраківку» К. Думитрашка). Але це були тільки окремі рецидиви.На кінець 50-х — початок 60-х років ім’я Т. Шевченка стало настільки популярним у наддніпрянській і західноукраїнській літературі, що всі питання, стосовні розвитку української мови і літератури, так чи інакше пов’язувалися з ним. Критикуючи напрям і мову галицького «Слова», М.Г. Чернишевський писав, покладаючись на популярність поеми Т. Шевченка «Кавказ», яка була опублікована тільки 1859 року: «Нашим російським малоросам дано всі права й вигоди, яких вони коли-небудь бажали. Їх скривдити тепер не може ніяке плем’я. Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка» 2.