TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Такий погляд обмежений у своїй суті. Справді, кріпосництво було тією корінною проблемою, від розв’язання якої залежав весь подальший розвиток суспільства: його демократія, що зачіпала всі суспільні шари, просвіта, яка торувала шляхи новій, демократичній культурі, вираження ідеї національної рівноправності. Т. Шевченко став загальнонародним поетом саме тому, що він бачив, у який вузол суперечностей зв’язує кріпосництво всі класи тодішнього суспільства, гальмуючи його рух по шляху прогресу.

Антикріпосницькі ідеї, сперті на віру в історичну перспективність поневолених мас, на переконаність у необхідності їх освіти, живилися також усвідомленням братньої єдності всіх слов’ян у реалізації цих ідей. 1848 р. у Празі відбувся слов’янський з’їзд, скликаний чеськими культурними діячами для взаємного ознайомлення представників різних слов’янських народів. Це було після арешту Т. Шевченка, приводом для якого була його участь в організації Кирило-Мефодіївського братства, що ставило собі за мету встановлення федерації слов’янських народів на основі їх рівноправності і братерства. Ідея слов’янської єдності в середині XIX ст. гуртувала навколо себе демократичні сили різних народів. На думку О. Герцена, пробудження слов’янських народностей швидко відобразилось в Україні і підняло з летаргічного сну народну думку й почуття. А що царизм намагався задавити і думку, і почуття, то вони намагалися вирватися на волю. Гнути й ламати, покладатися на грубу фізичну силу — одвічна риса російського уряду. «Петербурзький уряд, — писав О. Герцен, — завжди, у всьому йшов напролом, ламав усе, що траплялося під ноги, аби тільки дорога була посилана піском і, головне, була б простягнута прямолінійно під шнур. Він жодного разу не зупинявся ні перед чим і безсовісно топтав усе дороге й святе людині» 1.

1 Герцен А.И. Письма к противнику. Письмо третье // Избр. философ. произведения: В 2 т. — М., 1946. — Т. 2. — С. 275.

Отже, антикріпосництво, демократизм, визнання повної рівноправності всіх слов’янських народів, — це те, що вносила Шевченкова поезія у розвиток суспільної думки свого часу. Поет давав читачеві навіть більше того, чого він від нього очікував: не лише освітлював дорогу до прогресу, а й сам сміливо ішов нею, розвіваючи сумніви і страхи своїх послідовників. У народу з’являлася віра в правильність обраного шляху, в можливість перебороти на ньому всілякі перешкоди, розвивався справжній демократичний патріотизм, що заперечував собою офіційно насаджуваний згори чиновницько-бюрократичний.

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, «...він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації» 1. Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості. «Національна література ніколи не розвивалася на самоті і в ізоляції від інших літератур», — справедливо зауважує Д.С. Лихачов 2.

1 Grabowich G.G. The Poet as Mythmaker. — Cambridge, 1988. — C. 1.

2 Лихачов Д.С. Прошлое — будущее.- М.; Л., 1985. — C. 192.

Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, «Енеїда Котляревського — добра, а все-таки сміховина» (Ш. І, 175). А далі продовжував: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислуховувався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся» (Ш. І, 375). Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов.

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був, скажімо, у Г. Квітки-Основ’яненка. Звичайно з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які були йому звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. А поїздив і походив він по Україні багато, прислухався, як говорять і в Києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і на Поділлі. Побував і в Катеринославі, і на острові Хортиця. Скрізь чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїй поезіях, по можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Звісно, оскільки українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, — назустріч виділенню їх спільних рис.