TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Забуду», —

оце тільки не моє, а то вся пісня моя». Наведений уривок («Заграй... забуду») є строфа з відомої жартівливої побутової пісні «Ой ходила дівчина бережком...» 1 Очевидно, вона весь час спадала поетові на думку, бо ще в 1852 р. лист до Ф.М. Лазаревського він починав епіграфом:

1 Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 34.

Заграй мені дуднику на дуду —

Нехай свого лишенька забуду.

Далі текст листа починався з народного прислів’я: «Сироті на чужині і сухар хлібом стане. То так і мені оце ваше письмо» 1.

1 Піпьгук І. Шевченко і фольклор // Літературна критика. — 1936. — № 4. — С. 75.

Тема взаємозв’язку Шевченкової музи з фольклорними джерелами невичерпна. До неї обов’язково доведеться повернутися і при розгляді історичної лексики, і при встановленні спільності сюжетів балад і поем Шевченка з баладами й поемами інших слов’янських поетів, і навіть при розкритті значення для творчості поета церковнослов’янського джерела. І все ж найголовніше в цій темі — це народнопоетичний символізм, який у принципі доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку літературної мови, використовується не завжди.

Друге джерело Шевченкової мови, як про це йшлося, — історичні свідчення. Вітчизняна історія вливалася у світ почуттів малого Тараса із вуст його діда:

Столітнії очі, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла... (І, 144).

Звичайно, ні дитинство, ні юність, проведені в неволі, не були найкращою порою для знайомства майбутнього поета зі світовою і вітчизняною історією. Але літа, проведені у Вільні, а згодом у Петербурзі, не минули марно. Адже для того, щоб після визволення у 1837 р. читати «Історію хрестових походів» К.-Ф. Мішо, роман Ж.Ж. Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса по Греції...», історичні твори Е. Гіббона, Й. Лелевеля, треба було мати уявлення про історію людства. А після визволення до послуг молодого художника була бібліотека його улюбленого вчителя К. Брюллова, величезна книгозбірня книгопродавця і видавця О.П. Смирдіна й, мабуть, університетська бібліотека.

Вітчизняну історію Т. Шевченко, за непрямими свідченнями, почав вивчати за «Історією держави російської» М. Карамзіна, виданої в 1816—1829 рр., хоч пізніше, оволодівши першоджерелами, він називав цього історика «придворним історіографом». Така оцінка в основному збігається із ставленням до М. Карамзіна з боку декабристів — попередників громадсько-політичних рухів 40-х років XIX ст. Ще готуючись до вступу в Академію мистецтв, юний художник виконав малюнок «Смерть Олега, князя деревлянського», сюжет якого, очевидно, навіяний картинним зображенням цієї події у творі М. Карамзіна. Книжку М. Польового «Історія князя Італійського, графа О. Суворова, генералісимуса російських військ» (СПб, 1843) він ілюстрував, а отже, знав її чудово.

Т. Шевченко не міг оминути увагою «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видану 1822 р. Далі, очевидно, були рукописи козацьких літописів, «Історії Русів», які в 20-30 роках ходили по руках; пізніше, перебуваючи на засланні, Т. Шевченко, як відомо, неодноразово звертався до своїх друзів з проханням надіслати йому здійснені на той час видання цих творів.

У 40-ві роки посилюється загальна наукова увага до історії України, вивчаються і видаються історичні джерела, зокрема в «Архиве Юго-Западной России, издаваемом для разбора древних актов...» (ч.1-8. К., 1859-1914).