ОСИП МАКОВЕЙ

Представників влади О. Маковей виставляв на глум, наскільки дозволя¬ли це тодішні цензурні умови. Так, у новелі «Мухолап» читач дізнається про незвичайну пригоду професора-ботаніка в українському придністрян¬ському селі, який потрапив під підозру польської поліції.

«— Хто ви є? — запитує поліцай вченого-біолога.

—Професор Краківського університету.

—Говоріть се комусь дурнішому, а не мені.

—Як найду, то скажу».

Так «люб'язно» зустрічає польський поліцай польського вченого, пі¬дозрюючи його в шпигунстві. А ось інтелектуальний рівень дружини начальника поліції, яка, почувши, що вчений приїхав над Дністер, бо тут є «прекрасна флора і фауна», добродушно перепитує:

«— Прекрасна Флора і Фауна — тут, у нас? Я про них — не чула. Вони тут мешкають?»

А ось інша комічна ситуація, вже на постерунку комісара повітової полі¬ції, куди доставили затриманого професора. Комісар спочатку вирішує перевірити його грамотність: «— Умієте читати і писати? — Умію,— відповів професор з радістю».

Після цього суворий представник влади ще робить професорові очну ставку з його учнем — у поліцейському кабінеті. Устами героя — польського професора — Маковей висловлює своє ставлення до фауни і флори подільського краю, зокрема тваринного світу, констатуючи, що він «найшов тут потомків підвавельського смока» (йдеться про легенду, згідно з якою в Кракові, у замку Вавель, жив страшний змій-смок). Під потомками вавельського смока маються на увазі представники польсько-шляхетської влади.

Талант Маковея-прозаїка яскраво виявився в антивоєнних новелах, що увійшли до збірки «Кроваве поле». В більшості творів цієї книжки знайшли відображення особисті враження автора, на долю якого ви¬пало пережити трагедію першої світової війни. Основну — мінорну — тональність збірки завдають твори, що розкривають страшні наслідки війни — смерть, руїни, каліцтва, показують її антигуманний характер. і акою глибоко символічною є мініатюра «Кроваве поле» — неоране, запущене, напоєне людською кров ю, покрите червоними маками. «Коро¬новані н некороновані самодержці», з болем констатує автор, облудливо називали ного «полем честі і слави». Насправді ж, на цьому кровавому полі гинули люди за чужі для них інтереси, з цього поля «нема нікому ні честі, ні слави» — війна була не визвольною, а загарбницькою, не¬справедливою.

Друге поле — горб над рікою — увінчане пам'ятником солдатам, які загинули не за свою Вітчизну, а за Австро-Угорську монархію. Вона,

21

як наголошує письменник, «для одних народів була вітцем, а для других вітчимам, а для третіх тяжким ворогом — і тому сама також загинула» (новела «Вічна пам'ять»). Гине і пам'ять про жертви війни — від могил залишаються тільки сліди... Поки що. Затирається «вічна» пам'ять, зникають хрести на могилах. Від твору віє тяжким сумом, тугою за марно загиблими воїнами.

Пекучий біль, глибокий відчай оповив душу воїна, який втратив на війні ногу, прибитий своїм каліцтвом (новела «Інвалід»). «Ні жити, ні вмер¬ти» — такий його стан. О. Маковей робить страшне узагальнення; «Цілий

світ — інвалід».Крізь трагічні, мінорні ноти все ж пробиваються і світлі промені, звучить хвала мирній землі, роботящим рукам, які .повинні її орати, засівати на користь людям («На окопах»). Природа поступово заліковує страшні рани війни. Над окопами щебечуть жайворони, над польовими квітами медоносно гудуть бджоли. «Слухаєш їх музики, і здається тобі, що замучена земля гомонить, знов оживає, і в її тілі починає кров грати, і вона просить-благає о плуг і гарне зерно. Сторицею віддячиться за сю ласку». Не міг письменник не помітити й іншого — духовного братання на фронті, коли солдати австро-угорської і царської армій радісно віталися, «сміялися, подавали собі руки», зверталися до себе з та¬ким наболілим питанням: «І чого ми воюємо з собою?» («Братання»), У «воєнній» малій прозі О. Маковея наявні й національно-визвольні мотиви. Виразно звучать вони в новелі «Розлука», навіяній лірико-тужливою піснею «Козак від'їжджає», особистими враженнями письмен¬ника з часу війни. Війна розлучає рідних, близьких, закоханих. «Одні пішли на схід за Збруч і там мов у морі потонули, другі лишилися в Галичині без листів, без звістки від рідних — і в розлучених серцях виросла непевність, страх, безмежна туга, любов, що не находить способу, як себе заспокоїти...» Розлука висушує серця, затьмарює розум. «І на землю, зрошену кров ю, паде ще, як осіння тяжка мряка, велетенський смуток тисяч живих сердець. Почерез Збруч на Україну далеку переліта¬ють невидимі сльози, нечутні зітхання і плачі, летить любов, що лучить розлучених без уваги на всі воєнні кордони».