ОСИП МАКОВЕЙ

нпка, який також походив з маломістечкового середовища («Мій прапра¬дід»).Змальовуючи представників цієї суспільної верстви, О. Маковей, з одного боку, співчутливо ставиться до старих добрих традицій, з другого — іронізує над їхніми суєтними клопотами, застарілими звичаями, показує прихильників «старосвітчини» в комічних ситуаціях, їдко іронізує над патріархальністю їхнього побуту і способу мислення. Характерною особливістю цього циклу оповідань є легкий гумор, добродушна іронія, отой погляд на змальоване середовище, який сам письменник охарактери¬зував слушним визначенням — «прижмуреним оком».

Талант Маковея-прозаїка широко виявився в його гумористичних і сатиричних новелах з життя інтелігенції. Типаж прози письменника колоритний і розмаїтий, охоплює різні верстви і стани галицького суспільства — і справжніх інтелігентів («Вуйко Дорко»), а ще більше —► псевдоінтелігентів, лжепатріотів, заскорузлих політиків, різних «невдо-воленнх русинів», прислужників-хамелеонів («Казка про Невдоволеного Русина», «Новітній плуг», «Виклад про крамниці», «Три політики», «КВД» та ін.). Вся ота «культурна» верства, яка дбала насамперед про свою кар'єру, збагачення, почесті, паразитувала на народному організмі, всі оті доморощені пани-доробкевичі в особі О. Маковея знайшли свого Гоголя, який їдко висміяв мертві душі галицької провінції. Причому О. Маковей, продовжуючії традиції сатири І. Франка, вивів на чисту воду представ¬ників не лише української буржуазної інтелігенції, а й польсько-шляхет¬ської («Два ставки»). Письменник використовує жанр казки, репортажу, вдається до публіцистичних прийомів, епістолярного стилю, засобів іро¬нії, сарказму. Ось художній тип «невдоволеного русина» — адвоката, який мав «усякі панські вигоди», але ними не міг насититися, прагнув ще біль¬шої вигоди і почестей. Він домагається їх шляхом обдурювання темних народних мас, обіцяючи їм навіть Дністер, що тече через Галичину, «скасувати», тобто спрямувати його течію через інші краї. Передвиборна агітація русина — суцільна демагогія, в якій поєднується трохи правди («милі браття-хлопи... вас кождий обдирає...»), багато безглуздя («коли хлоп дасть сина до школи, має за се дістати сто ринських»), спекуляції на інтересах народу. Ставши послом, невдоволений русин-українець здобув «гонори-почссті», задовольнив свої амбіції, хоч його кар'єра дорого обійшлася простому людові: «Там, правда, за нього одного виборця закололи, а тридцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в'язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає стільки там людей, щоб сам міг жити,— хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде о мільйони?» У цих викривальних словах — чесна громадянська позиція письменника, викрива¬ча тогочасного суспільного ладу, в якому боротьба користолюбців за владу вела до руйнування, тюрем і арештів одних і до панування, розкошів — інших.

«Казкою про Невдоволеного Русина» О. Маковей почав викриття буржуазної системи виборів, облудності і фальші інституції послів-депутатів — вірних прислужників цісарського уряду, які мали одну мету — наживу. У сатиричній новелі «Вдячний виборець» письменник зма¬лював образ такого хамелеона в дії, насправді ж — в бездіяльності.

18

Посол Колодинський, будучи глухим до інтересів народу, наче колода, набиває собі ціну тим, що він, мовляв, мав багато клопоту, полагоджуючи справу «вдячного» виборця. Свій пост він використовує для політичного бізнесу.

Такими політичними гешефтярами змальовані в новелі «Три полі¬тики» адвокат Микола Крикливець, посол до крайового сейму, який запобігає ласки перед ще більшим паном — маршалком повіту, графом Артуром Бойовським і хлопським філософом, спритним агітатором (за того, хто йому вигідний) селянином Михайлом Горобцем. Кожен образ — це художній тип, втілення політики підступу, обману, користолюбства, кожен з них робить свою політику, прагнучи перехитрити іншого. Кожен З них снує плани, як досягнути свого, вважаючи: всі методи добрі (хоч би вони були нечесні, підступні), що ведуть до мети.

О. Маковей звертався і до гострих політичних тем, пишучи їдку сатиру на представників націоналістично-шовіністичних партій, висміюючи їхнє вузькоглядство, сліпу зарозумілість. У весняній ідилії під безневинною на перший погляд назвою «Два ставки» письменник змалював алегоричні два ставки — панський і громадський, заселені крикливими жабами. «У панськім ставку жили польські жаби, бо пан був поляк, а у громад¬ськім ставку жили руські жаби, бо громада була руська». У польському ставку крикливим шляхетським концертом керує пан Жабчинський, про¬повідуючи ідею панування над усіма іншими жабами, жадаючи утворити «великий став від моря до моря, себто одне велике море», мати зверхність над усіма іншими. Тут письменник крізь прозору алегорію піддає висмію¬ванню ідею шляхетського панування над іншими народами, зокрема українським.Руський, тобто український, ставок з націоналістичним жаб'ячим ство¬рінням прагне «переспівати» польський став; починається своєрідний концертний турнір, який завершується таким страшним вереском, що, як іронізує письменник, «розібрати було годі, що співали одні, а що другі», Одним промовистим штрихом сатирик висловлює ставлення трудо¬вого народу до лжепатріотичного жаб'ячого концерту з обох ставків: «Конюх, що лежав на пасовиську і зовсім припав росою, піднявся помалу і закляв: