Український театр на початку XXI століття

У той же час, молодь, як і раніше, не їде у провінцію через відсутність там належних умов, зокрема житла. Тож трупи обласних театрів комплектуються з випускників культосвітніх училищ, ледь-ледь "розбавлених" акторами з вищою освітою, переважно середнього та старшого поколінь. Зрозуміло, що за таких умов акторські колективи більшості професійних театрів не здатні повноцінно виконувати складні постановочні завдання, працювати в єдиному естетичному режимі [10].

Ще одна низка проблем театральної справи пов’язана з питанням національної культури, зокрема, з офіційним мовним статусом театрів та реальним станом речей. Ще наприкінці 1980-х років експерти відзначали, що вистав російською мовою на сценах українських театрів, порівняно з початком цього десятиріччя, значно поменшало. Далі ця тенденція зберігалася й поглиблювалася – головним чином, завдяки адміністративним зусиллям щодо впровадження у дію закону про мови. Українською працює зараз значна частина новостворених театрів на сценах російських театрів (першопроходець тут – Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра) почав з’являтися український репертуар. Але така широкомасштабна й, звісно, вкрай необхідна "українізація" проводилася, значною мірою за рахунок простого звуження функціонування російської мови на сцені, а не шляхом підвищення якості й конкурентоспроможності власне українського продукту, розумного протекціонізму щодо цього.Наріжну проблему у цих питаннях можна визначити як відсутність повноцінного мовного середовища (особливо, традиційно, на півдні та сході України), отже – відповідно є й структура попиту глядачів. У свою чергу, театр, зорієнтований сьогодні на заробітчанство заради виживання, змушений більше підкорятися запитові, аніж формувати його, не кажучи вже про бодай якесь просвітництво (хіба що з’являються вистави з творами зі шкільної програми) [10].

Що ж до функціонування на сцені власне української мови, то, на думку фахівців, жорсткий мовний режим у театрі видається річчю необхідною, але, на жаль, сьогодні недосяжною. І якщо десять років тому експерти відзначали необхідність "систематичної корекції", тобто постійного мовного тренажу акторів під керівництвом кваліфікованих спеціалістів, то сьогодні відповідні рамки мало не остаточно розмиті. За оцінками експертів, мова, яка звучить зі сцени, не є вповні українська – так само, як у російськомовних театрах, вона давно вже не вповні російська. Мовне середовище за стінами театру тут, знов-таки, відіграє вирішальну роль [10].

У подоланні мовних проблем театру може також допомогти більш активне залучення справжньої сучасної української драматургії, та розробка спеціальних проектів та програм, на кшталт вже згаданої інноваційної програми "Україномовний театр на сході" [19].

Ще у 1990-ті роки критики відзначали суттєву відірваність театрів від тих суспільних процесів, що відбуваються у країні. І зараз у процесах, пов’язаних з відродженням національної культури та переосмисленням її здобутків, беруть участь не театральні колективи, а окремі актори, режисери, художники – за власною ініціативою [10].

Нинішня демонстративна аполітичність театру, його рішуча переорієнтація на суто мистецькі проблеми, акцентування, передусім, на виконанні компенсаторно-відволікаючої щодо суспільних процесів функції – усе це, вочевидь, є закономірною реакцією на довготривалий тиск "ідеологічного запиту" та вимоги "активної громадської позиції митця". Все ж слід відзначити, що в останні роки театр зробив певні кроки до соціальної тематики. Про це свідчать, наприклад, роботи А. Жолдака чи спроба осучаснення історії Жанни д’Арк у мюзиклі "Біла ворона" (Театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв).

Актуальною є і проблема сучасної театральної критики. Взагалі, співвідношення "театр – критика" є дуже важливим в системі театрально-художньої діяльності. Критика є базовою складовою в системі посередників, які забезпечують зв’язок мистецтва з суспільством і публікою. Особливістю критики є універсальність її впливу на систему театрально-художніх відносин, певне корегування їх розвитку і, навіть, частковий її вихід на забезпечення управління і регулювання театральної діяльності.

Критика певним чином забезпечує цілісність театрально-художнього життя, сприяючи поєднанню всіх його ланок, прагнучи досягти оптимальності його розвитку, насамперед шляхом погодження оціночних позицій театру і публіки відносно створених вистав. Критика є, певною мірою, соціально і естетично контролюючою інстанцією, оскільки вона за своїм призначенням охоплює весь цикл функціонування театру і покликана бути "імунною" підсистемою театрального процесу, забезпечуючи плідний розвиток театральної культури, стимулювання її можливостей [3].

Але, на жаль, як зазначають театрознавці, сучасна українська критика не сприяє підвищенню соціокультурного статусу українських театрів. Вона не виконує свого призначення бути "імунною" системою театрального життя, соціально та естетично регулюючою інстанцією. Мізерна платня, яку отримують представники цієї професії, не сприяє її незалежності, тобто не дозволяє жити "на творчих хлібах". Це впливає, передусім, на об’єктивність критики як експерта, тоді як потреба у таких її функціях за умов, коли українські театри перебувають у стані пошуку сучасної моделі, адекватної до нових суспільних реалій, різко зростає. Це усвідомлюють як провідні митці, так і самі критики, котрі дуже низько оцінюють результати своєї діяльності. Низькими їх вважають і представники театральних професій. Не вплинуло на якість театральної критики і ріст інформаційного забезпечення журналістів (більше 80% із них мають власні комп’ютери, значна кількість користується Інтернетом). Долаючи поступово інерцію компліментарності, ідеологічної одномірності оцінок, критик, водночас, не завжди здатен протистояти тим проявам театрального життя, в яких простежується зростаючий тиск на нього невибагливої публіки. Сучасна критика не допомагає театрові визначитися з подальшою стратегією і тактикою розвитку, спрогнозувати своє майбутнє, не сигналізує про існуючу "вібрацію" у відносинах між театром і суспільством. Отже, сучасна театральна критика не є носієм громадської думки [16].