Український театр на початку XXI століття

В останні роки авторитет театру нехтувався у зв’язку з падінням авторитету інтелігенції, яка втратила соціальну опору, що негативно відбилося на престижі мистецтва і його творців, посилило тенденцію маскультівського спрощення, зниження багатоплановості театрального підтексту, метафоричності. Інтенсифікація й урізноманітнення театрального життя сьогодні дає прирощення на полюсах елітарного та масового, сприяючи збагаченню театральних засобів і жанрів.

Все ж очевидні значні здобутки столичних театрів. Так, у 2005 році у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка зіграно 350 вистав при плані 283. На них побувало 212 тисяч глядачів, при плані 149,9. Доходна частина від основної діяльності становила 3 500 тис. грн., що становить 195% проти плану. Також було зіграно п’ять благодійних вистав для дітей-інвалідів та дітей-сиріт. Збір від прокату однієї вистави перераховано на допомогу театральним пенсіонерам [6].

Останнім часом трупа театру поповнилася 18 молодими і перспективними акторами. Кожен із них уже створив на сцені декілька художніх образів [6].

Взагалі, Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка – один із найпопулярніших та шанованих в Україні. Засновано його було 1920 року. Шануючи кращі національні традиції, він прагне ближче стояти до надбань сучасного європейського мистецтва. Франківці піклуються про духовність суспільства, відродження національної свідомості, культури, традицій народу. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус національного. Від початку 90-х років його митці активно вписують свою творчість в європейський культурний контекст. Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку [30].

Великою популярністю серед киян та гостей столиці користується Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки. Він завжди славився своїми акторами і режисерами. Тут працювали: М. Романов, Ю. Лавров, М. Стрєлкова, Л. Добржанська, М. Свєтловидов, Є. Опалова, В. Добровольський, В. Халатов, трохи пізніше – О. Борисов, П. Луспекаєв, К. Лавров, А. Роговцева – актори, К. Хохлов, В. Неллі, М. Соколов, Л. Варпаховський, Г. Товстоногов – режисери та ін. Офіційна біографія театру почалася 1926 року, коли рішенням Київського окрвиконкому було організовано Російську державну драму, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. 1941 театру присвоєно ім`я Лесі Українки. З 1994 року колектив очолює народний артист України М. Рєзникович. Під його керівництвом театр успішно долає творчі рубежі, плідно працює над новими виставами [31].

Київський академічний Молодий театр створено 1979 року. За час свого існування колектив здійснив 107 постановок. У трупі шістдесят виконавців, серед яких відомі артисти Т. Яценко, Т. Стебловська,

В. Шептекіта, О. Безсмертний, Я. Гаврилюк, Л. Дементьєва, В. Легін, О. Вертинський, С. Боклан, І. Вітовська, О. Узлюк, Р. Зюбіна. На окремих виставах співпрацюють Б. Ступка, В. Шестопалов, П. Лазова, О. Ступка. За минулий театральний сезон поставлено сім прем’єрних вистав, у новому планується ще шість. Театр нагороджено 17 преміями "Київська пектораль", його було запрошено до участі в 35 театральних фестивалях. Колектив гастролював містами України, Росії, Білорусії, Польщі, Угорщини, Німеччини, Данії. Звання академічного Молодий театр здобув 2002 року [32].

Як вже зазначалося, ці та інші столичні театри користуються популярністю глядачів і традиційно йдуть в авангарді українського театрального процесу.Однак театрознавці зазначають, що нині, після ривка середини 1990-х, театр накопичує ресурс і живе окремими креативними ескізами. Відчувається підготовка до стрибка у нову якість. Коли ж чесно глянути на так званий репертуарний театр, який у нас переважає, то на обрії чітко позначиться привид неминучої реформи. Спроби реанімувати втрачену енергію, які робить, скажімо, Б. Ступка у театрі ім. Івана Франка, гідні всілякої поваги, тим більше що запрошує він у театр, як правило, справжню особистість у професії (Стуруа, Гладій, Козьменко-Делінде, Ануров). Проте глибока, уже хронічна втома естетики цього театру, до якої додається часом криза естетики запрошеного режисера, призводить до непередбачених, а часом і сумних, результатів. Не можна не відзначити й успіхи на цьому шляху – "Наталка-Полтавка", скажімо, підкорює чистотою правил гри і коректною м’якістю експерименту «Істерія», незважаючи на певну надмірність засобів, прищеплює театру невідомий йому досі ірраціональний почерк, матерії підсвідомого, опертя на сильні музичні мови (Г. Малер, Р. Вагнер, Г. Брегович, Ж.-М. Зельвер) – складові сучасного театрального письма. Та й у самому театрі режисура налаштувалася на новий подих не в останню чергу завдяки прибульцям-конкурентам. "Соло-мія" О. Білозуба і чарівна за легкістю естетичного письма у стилі "наїв" "Шакунтала" у постановці А. Приходька є прикладом нового ресурсу. Проте потреба в реформі "національних", "академічних" та інших державних театрів – одна з форм їхнього порятунку [15].