Український театр на початку XXI століття

Реальний перехід на роботу за контрактом із принципово іншим розрахунком витрат робочого часу та реального внеску до загальної справи створення повноцінного ринку праці, фінансування проектів, а не театрів загалом – справи майбутнього [10].

Цей стан – результат не лише інертності й незгуртованості самих діячів театру в обстоюванні власних інтересів, – вважає театрознавець Г. Липківська, – а, значною мірою, – результат державної політики, точніше – відсутності у цій політиці чітких настанов і пріоритетів. Відповідальні органи спрямовують свої зусилля, передусім, на доволі штучне підтримування існуючої ситуації замість реформування театральної справи, потреба у якому, безумовно, вже давно назріла [10].

Соціально-культурний і творчий розвиток кожного театру залежить від якісного складу його колективу, творчих здібностей та мотивацій працівників, їх покликання та визнання. Усе це забезпечує ефективність театральної діяльності. Її складовими є адекватна вмотивованість вибору професії і відповідність їй здібностей, достатньо виражене і реалізоване професійне покликання, забезпечення творчого зростання молодого покоління митців [3].

Важливим професійно-творчим показником театральної культури є визначеність творчої позиції театру в його репертуарній лінії, цілісності художньої програми. Тут слід зазначити, що аналіз діяльності українських театрів (як у 90-ті роки, так і на початку ХХІ ст.) свідчить про відсутність єдиної концепції щодо формування репертуару. Тут у більшості українських театрів переважає традиціоналізм ціннісних орієнтацій, спостерігається майже повна відсутність сучасної української драматургії [3 16].

Репертуарна політика театрів за роки незалежності, з одного боку, зазнала кардинальних змін, з іншого ж – лишилася у руслі тенденцій, які виникли саме внаслідок суспільних катаклізмів другої половини 1980-х років. Саме наприкінці 80-х – на початку 90-х театр намагався вийти на передові рубежі суспільної думки у переосмисленні історичного шляху розвитку країни, отже, звернувся до раніше заборонених тем, проблем, до драматургії (точніше – літератури), відкладеної колись "у шухляди" або народженої уже в нові часи, переважно "чернушної" за характером. А оскільки суто української "відкладеної" літератури виявилося небагато, то театри звернулися до російських джерел [10].

Саме в такому репертуарі найвиразніше виявлялося бажання театрів опинитися "на вістрі часу", маючи при цьому успіх у глядачів, який тоді цей репертуар забезпечував. Надалі хвиля "чернухи" та соціально-історичного ревізіонізму відійшла, і сучасна російська драматургія посіла в репертуарі театрів України (навіть російськомовних) досить скромне місце [10].Розвиток театру, як відомо, залежить від суспільних умов, за яких він функціонує. Відомий російський драматург Е. Радзінський вважає, що "театр – мистецтво часів тоталітаризму, бо якраз тоді воно розквітає, тому що замінює все суспільне життя". Сьогодні театр намагається знайти своє місце в ринкових умовах, різними засобами пристосовуючись до нової реальності, намагаючись не втратити своїх творчих позицій, які невідворотно трансформуються. Постійні посилання на те, що попит формує пропозицію, вірні лише частково, бо характер пропозицій, рівень творчих рішень зворотно формує сам попит на них [11].

Треба вказати і на феномен класичної драматургії, бо саме класика починає відігравати все більш важливу роль у театральному житті України ХХІ ст., а суспільство з величезною зацікавленістю стежить за характером діалогу "театр – класика" та за його результатами. Про це свідчать і цифри збільшеної заповнюваності глядацьких зал, і те, що третину зведеної репертуарної афіші театрів України становить світова і вітчизняна класика [17].

Ця доленосна зацікавленість суспільства класикою цілком зрозуміла, – підкреслює мистецтвознавець В. Неволов, – бо, як відомо, ми звертаємося і небезсторонньо допитуємо минуле задля того, аби воно пояснило нам, що ж відбувається нині і, бодай натякнуло на майбутнє.

Як вже зазначалося, проблема сучасного прочитання класики віддавна була ключовою. Забарвлюючись кольорами нової епохи: і тоді, коли голос давнього автора мав потрапити у "співзвучність боротьби за незалежність", і тоді, коли відкривали загальнолюдський зміст класики, і навіть тоді, коли їй відводили місце "вельмишановної шафи", повсякчас можливості художників визначалися і визначаються не лише їхнім хистом, а й реальними потребами часу, загальним рівнем сучасної культури [17].

Слід також пам’ятати, що сьогоднішній похід української режисури за класикою не є явищем однозначним. Проблеми постають і перед тими, хто, як В. Саранчук, О. Король, Ф. Стригун, М. Рєзникович, здійснювали це постійно і чий досвід спілкування з класикою нараховує десятиріччя, й перед тими, хто неофітськи прилучається до культури минулого [17].