Український театр на початку XXI століття

Ця діяльність Міністерства сприяє успішному розвитку театральної справи та поглибленню розуміння суспільством важливої місії театру та його місця у житті країни [1 5].

Водночас, попри явні творчі успіхи та деяке поліпшення в останні роки фінансового стану театрів, за сучасних економічних умов основною гарантією оновлення репертуару та гастрольної діяльності державних театрів України залишається бюджетне фінансування. Також, на думку багатьох мистецтвознавців, сьогодні театр, з одного боку, не є осереддям громадянської думки, естетичною чи моральною домінантою, а з іншого – не відчуває на собі пріоритетної уваги суспільства як такого та державних установ [1 5].

Також фахівці вважають, що зусилля у вирішенні економічних завдань увінчаються успіхом лише тоді, коли, як кажуть, кінь стоятиме поперед воза. Таким конем повинні бути культура і духовність. Театр не є і не може бути інституцією економічною. Театр був, є і буде закладом мистецьким, де вирішуються надзвичайно важливі питання, пов’язані з духовністю нації [6].

Але проблеми українського театру не вичерпуються тільки фінансовими питаннями. У конкуренції з іншими видовищами – а межа ХХ і ХХІ століть вперше за всю історію людства так широко оперує саме зоровими, а не вербальними образами, – театру варто відшукати свою естетичну нішу. Бо він ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у грандіозних спортивних матчів, ні у галасливої велелюдності естрадних шоу, ні у технічних трюків кінематографа. Зате театр має унікальну і неперевершену зброю – безпосередній енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і особою на сцені [7].

Тут слід зазначити, що театр та його функції не залишаються незмінними протягом всієї історії цього виду мистецтва. Так, наприкінці 80-х років ХХ ст. український театр здійснив прорив щодо розвитку нових організаційних форм, хоч паралельно зберіг незмінною модель державного репертуарного театру. Але надалі стався суттєвий розрив, який дедалі більше й більше розширюється. Отже, існування вітчизняної сцени, принаймні в організаційному (а внаслідок цього, – і в творчому) плані, дедалі суттєвіше розходиться із вимогами часу [6 8 9 10].

Зараз майже ніхто не заперечує, що театр – це надзвичайно складне підприємство, де творчість дуже тісно переплітається зі справами господарськими. Але, якщо в економіці, банківській, діловій сфері – непослідовно, проте невпинно здійснюється перехід до реального ринку з усіма властивими йому атрибутами, то театральна справа продовжує існувати фактично в рамках старого законодавства та застиглих організаційних форм [6 10 11].

Так, наявні умови не дозволили вижити "госпрозрахунковим", тобто недержавним театральним новоутворенням. Хвиля накотилася – й відійшла, залишивши по собі тільки поодинокі театральні організми, котрі вибороли собі державний статус із відповідною (нехай скромною) дотацією. Так само й з індивідуальними театральними ініціативами. Найбільш розповсюджена у світі модель разового театрального проекту періодично апробується й на вітчизняному терені, проте поширення й серйозного розвитку не набуває через, передусім, недосконалість законодавства. Навіть доволі агресивно розрекламовані й добре забезпечені спонсорськими коштами проекти А. Жолдака не стали економічно успішними [10].

Нові соціально-культурні умови функціонування театру вимагають його включення в соціально-культурну і соціально-художню реальність. За словами доктора мистецтвознавства Н. Корнієнко, на принципово нових засадах, з опорою на фундаментальну теорію, треба скласти стратегію культурної політики, де театр буде одним із головних елементів у діалозі "держава – культура", "традиція – експеримент" [12].Театральний експеримент кінця 80-х років як основа театральної реформи, прагнув досягти централізації, ввести договірну систему формування творчих колективів, модернізувати відносини театру з державою тощо. Однак дослідження ефективності проведення цього експерименту показало, що хоч театри отримали право вільного формування репертуару, але потрапили великою мірою в залежність від публіки, її смаків. Досвід переобрання на посади творчих працівників показав його низьку ефективність. Певні економічні успіхи театрів було досягнуто за рахунок підвищення цін на квитки та експлуатації акторів. Надання більшої самостійності директорам театрів призвело до переважаючої орієнтації в роботі театру на економічні показники. Театр потрапив у стихію масового попиту, а механізм виробництва вистав взяв верх над творчістю, що спричинило втрату багатьма театрами своєї творчої позиції [12].

Ще однією проблемою, на яку вказують критики та театрознавці, є недооцінка державою ролі театру в житті суспільства. Роль держави полягає в тому, що вона повинна створювати стимули для участі спонсорів у відкритті театрів і фінансуванні їх мережі, забезпечувати населення послугами сценічних колективів, налагоджувати розробки і виробництво сучасної сценічної техніки, підтримувати належний рівень театральної освіти і науки про театр, надавати підтримку в організації театральних гастролей, обмінів, конкурсів і наукових зібрань [12].