Український театр на початку XXI століття

Дещо різкими були і оцінки роботи Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. На думку театрознавців, не може досвідчений керівник театру М. Рєзникович не розуміти шкоди від ставки театру класичної, «академічної» культури на культуру масову, якою дедалі частіше стають деякі спектаклі цього театру, що втрачають високу традицію театру Хохлова, Романова, Лаврова. Втрачають дух етичного театру, що не може опускатися навіть у найважчих обставинах нижче певної позначки: не міг той театр опуститися до соромливих кривлянь, надавши класичній драмі Лесі Українки «Камінний господар» сумнівного бренду мексиканського «мила», титульно назвавши спектакль «У полоні пристрастей», завбачливо взявши у дужки справжню назву. Хоча сам спектакль – не в стилістиці «мила» він відповідає сталим риторичним очікуванням і завбачливо лестить самооцінці глядача, схильного шукати «новаторство» й оригінальність там, де їх немає.

Те саме можна сказати і про деякі постановки ряду інших столичних театрів [15].

Є й більш різкі оцінки. Так критик В. Заболотна вважає, що Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки давно вже зацікавлений лише у рекламно-панегіричних статтях про себе. Цей театр стабільний і респектабельний, має свого глядача, міцні закордонні зв’язки. Не має він тільки фахового критичного аналізу [33 34].

У пресі також відзначалося, що далеким від ідеального є фінансовий стан театрів м. Києва. При формуванні столичного бюджету 2006 року по галузі "Культура і мистецтво" для театрів було виділено кошти в сумі, що задовольняє лише їхні витрати по заробітній платі. Решту витрат вони повинні виплачувати за рахунок власних надходжень. Зараз усі розуміють, що комунальні витрати театрів мають сплачуватися за рахунок міського бюджету, а вивільнені власні надходження перерозподілятися на постановчі потреби. На превеликий жаль, на сьогоднішній день через обмежене фінансування театри й надалі сплачують комунальні витрати за рахунок власних надходжень, що суттєво обмежує їхні фінансові можливості для створення нових вистав та поновлення вистав поточного репертуару [35]. Але тут слід зазначити, що попри фінансові негаразди та критичні закиди театрознавців, столичні театри продовжують напружено працювати. І їхня творча робота користується підтримкою глядачів (про що свідчить велика кількість аншлагових вистав).

Дуже показовим для розвитку театральної справи нашої країни є діяльність так званих "провінційних" театрів. Особливості соціально-культурних показників їхнього функціонування визначальною мірою залежить від загальної соціокультурної та театрально-художньої реальності [36].

Театрознавці зазначають, що більшість проблем обласних театрів характерні й для театрального життя усієї країни. Серед цих проблем найчастіше називають низьку заробітну плату, житлову та матеріальну незабезпеченість театральних фахівців, відсутність творчої атмосфери у театрі, слабкість професійної підготовки театральних кадрів, "старіння" творчого складу театрів, консерватизм художнього та адміністративного керівництва, вузькість репертуару, не здатного зацікавити публіку, надмірна орієнтація на економічні показники за рахунок художності.У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. ситуація здавалася досить драматичною. Фахівці підкреслювали, що рівень театрального життя у регіонах значно нижчий, ніж у столиці. У багатьох провінційних театрах простежувалося різке погіршення творчої дисципліни та спад творчої активності не тільки серед акторів, але й серед режисерів. Незважаючи на певне покращання репертуарної політики, театри в регіонах тільки наближалися до того, щоб стати складовою культурного життя свого міста.

Водночас спостерігалась активізація творчих позицій у тих, хто працює в театрі і вболіває за те, щоб театральна творчість сприяла збагаченню духовних потреб публіки. Така готовність до творчості викликала у театрознавців почуття оптимізму щодо подальшого розвитку провінційних театрів [16]. І справді, за останні роки ситуація в них почала дещо змінюватися. На думку деяких фахівців, якщо говорити про театральну столицю й умовну, "географічну", периферію, то нині столиця перемістилася на "периферію". Львів і Київ знизили активність. А театри у різних регіонах явно набирають творчу висоту. З’являються нові цікаві актори та режисери, готуються гучні прем’єри, зростає інтерес публіки до театрального життя. Тож саме поняття "провінційний театр" стає дещо умовним. На думку художнього керівника Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського, народного артиста України В. Селезньова, поняття "провінційний театр" має не географічний, а суто мистецький вимір [15 37].

Треба відзначити, що попри певну критику викликає увагу преси та глядачів Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької (м. Львів), який з 1987 року очолює народний артист України Ф. Стригун. У непростий, перехідний період кінця ХХ – початку ХХІ ст. керівництво театру обрало, можливо, одне з найкращих рішень – театр відкрив свої двері для різних груп та об'єднань, розгорнув широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції), дозволив найрадикальніші експерименти, в яких реальним критиком мав стати народ, а не функціонери від мистецтва. Тож, окрім здійснення професійно-фахової роботи, театр перетворився на трибуну громадської думки, рупор нових ідей і заяв. А вистави останнього десятиліття стали свідченням підвищення творчого і мистецького рівня заньківчан. Це спектаклі: "Наталка-Полтавка" І. Котляревського, "Дядя Ваня" А. Чехова, "Ідіот" Ф. Достоєвського, трилогія "Мазепа" Б. Лепкого (інсценізація Б. Антківа), "Андрей" В. Герасимчука, "Пролітаючи над гніздом зозулі" Д. Васермана, "У неділю рано зілля копала" О. Кобилянської, "Коханий нелюб" Я. Стельмаха, "Неаполь – місто попелюшок" Н. Ковалик, "Мадам Боварі" Г. Флобера, "Криваве весілля" Г. Лорки, "УБН" Г. Тельнюк. Вони викликали неоднозначну реакцію критики і публіки, що є, на думку фахівців, яскравим виявом демократії та свободи, яка панує у творчих майстернях львівської Мельпомени. В січні 2002 року уряд України надав театру ім. М. Заньковецької статус національного [36].