Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

І як злякаюсь; а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно.

Він богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

Тьмяніли фрески, і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях –

Усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хиталось риштування.

Внизу ревла і тюкала юрба.

Вагою пензля мстилися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

Бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

Його в одне на плитах базиліки...

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.