Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, - і мільярд, і мільйон, -

А яка вона й досі ще гарна!

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії "Мабуть, ще людс­тво дуже молоде", хоч цьому "молодому людству" поетеса й докоряє інфантиль­ністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, -

XX вік! - а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно такс?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева - символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом - це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші "Послухаю цей дощ" про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

Т, може, це і є моя найвища сутність.

А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у "Чорно­бильській мадонні" І Драча:

* * *

Сосновий ліс перебирає струни.