Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Подаємо лише окремі рядки:

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

("Навіщо ж декламація? Все значно...")

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(Настане день, обтяжений плодами")

Поезія - це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

("Яка різниця - хто куди пішов?")

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

("Страшні слова, коли вони мовчать")

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава - це прекрасна жінка,

Що на могилу квіти принесе.