Уряди Української Держави - історія

Дехто з дослідників, йдучи за А. Гольденвейзером, дещо перебільшує здобутки гетьманського уряду в організації виробництва і торгівлі. Сам П. Скоропадський у спогадах визнавав, що міністерство промисловості на чолі з головою Одеського біржового комітету Гутником практично нічого не зробило для реалізації проектів, здатних пожвавити ринкову кон’юнктуру. Міністерство не змогло спрямувати в корисне русло енергію великої кількості представників промислово-фінансового капіталу, яких доля закинула в Україну і де вони зайнялися спекуляціями, завдаючи лише економічної шкоди. Не дала бажаних наслідків і торгівля з Австро-Угорщиною та Німеччиною: вона швидше нагадувала однобічний потік сировини та сільськогосподарської продукції на Захід.Найбільші успіхи спостерігалися у фінансовій сфері. Міністерство фі- нансів очолював протягом усього періоду гетьманату А. Ржепецький. Він послідовно відстоював інтереси України у відносинах з окупаційними властями. Міністерству вдалося виробити нову податкову систему, заснувати Державний і Земельний банки. Ржепецький залучив до співробітництва досвідчених службовців з колишньої Петербурзької експедиції виготовлення цінних паперів, і з їх допомогою почалася підготовка до переходу на українську валюту. Д. Дорошенко відзначав, що українська грошова одиниця була забезпечена природними багатствами України, головним чином, цукром, що визначало її стабільність. Однак насправді прив’язані до німецької марки гроші на початковому курсовому рівні втримати не вдалося - далися взнаки економічні негаразди і спричинений ними дефіцит бюджету.

Не варто переоцінювати в налагодженні господарського механізму й ролі Протофісу - організації промисловців, комерсантів, фінансистів і землевласників. Незважаючи на те, що на своєму з’їзді у Києві (15-18 травня) Протофіс задекларував підтримку реформаторського курсу гетьмана, спрямованого на оздоровлення економіки, його члени зайняли вузько корпоративну позицію, відсунувши інтереси держави на другий план.

Те, що в Україні було відновлено ритмічну роботу залізниць, значною мірою пояснюється двома причинами: зацікавленістю окупаційної адміністрації в безперебійному вивезенні продукції з України та зусиллями міністерства, яке для наведення порядку запровадило інститут залізничних комісарів, що спирався на збройну силу. Однак та обставина, що більшовики зуміли перегнати на свою територію значну кількість паровозів та близько 80 тис. вагонів, не могла не позначитися згубно на стані залізничних перевезень. Про кризові явища у промисловості свідчить реакція робітництва на соціально-економічні заходи гетьманського уряду. У травні 1918 р. міністерство праці очолив Ю. Вагнер, який намагався співпрацювати з профспілками. Однак внаслідок особистих якостей йому не вдалося досягти необхідних результатів, і в жовтні його замінили М. Славинським. Про підготовку міністерством праці робітничого законодавства стало відомо зі сторінок газет лише в жовтні 1918 р., тобто на сьомому місяці діяльності уряду. В одній з них, зокрема, зазначалося, що восени департамент законодавчих пропозицій мі- ністерства праці закінчив розробку проекту закону про профспілки й примирні камери. Крім того, повідомляла газета, владними структурами «розробляються законопроекти про: 1) промисловий суд; 2) 8-год. робочий день; 3) виробничі кооперативи; 4) свободу коаліцій; 5) трудові (колективні) договори та інші».

Логічним завершенням «своєрідних взаємовідносин» між гетьманським урядом та робітництвом України було звернення генерала П. Скоропадського до трудящих мас про скликання особливої наради для погодження робітничого законодавства. У «Грамоті гетьмана до всього українського народу», виданій наприкінці жовтня 1918 р., містилася обіцянка розробити ряд заходів для розвитку промислового життя в Україні. «Це є, - наголошувалося в ній, - з одного боку, необхідним для того, щоб забезпечити заробітком безземельні класи населення, а з іншого - для того, щоб дати тим значним грошовим сумам, які є результатом здійснення аграрної реформи, виробниче і прибуткове застосування в межах України». Однак нічим конкретним ця заява не була підкріплена. «Грамота» гетьмана ще раз демонструвала пріоритетність аграрної політики й відкриту переорієнтацію його на великих українських землевласників. «Я більше був на стороні хліборобів-демократів, але мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим «Союзом» (земельних собственников)», - згадував згодом П. Скоропадський у своїх «Споминах».

Така згубна політика вкрай негативно позначилася на становищі робітничого класу. Загрозливих розмірів досягло безробіття. Власники підприємств разом з німецько-австрійськими окупантами закривали фабрики й заводи й викидали робітників на вулицю. У 1918 р. звільнення робітників було масовим і набуло характеру класової помсти. В середині літа біржами праці було зареєстровано у Києві 35 тис. безробітних, Одесі - 2 тис., Херсоні - 25 тис., Харкові - 25 тис. Таким чином, тенденція до закриття підприємств і масового звільнення робітників, що мала місце за часів ЦР, у 1918 р. стала закономірністю. За часів гетьманату ціни на всі без винятку продукти харчування піднялися в кілька разів, а заробітна плата набагато зменшилася. Так, порівняно з 1913 р. у червні 1918 р. платня столяра зменшилася в 2 рази, слюсаря - 1,93, муляра - 1,7, різноробочого - в 1,76 раза. Сказане не означає, що пролетаріат залишався бездіяльним спостерігачем того, що відбувалося. Поряд з використанням правових важелів у ході переговорів між профспілками та власниками підприємств залишався крайній засіб - страйки.15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський (нині у Житомирській області), Сарненський і Здолбунівський (обидва нині у Рівненській області) залізничні вузли, а через кілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався придушити страйк. З цією метою 19 липня він затвердив рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На його підставі гетьманська варта разом з німецькими та австрійськими військами вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії й голод змусили залізничників України стати до роботи. Однак робітничий клас не здавався властям, а продовжував висувати все нові й нові вимоги (це і підписання колективних угод, і збільшення заробітної плати, і поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Підприємці відповіли локаутами й новими звільненнями (Луганськ), закриттям профспілок (Херсон), а окупаційна влада - драконівськими заходами, такими, як наказ генерала Менгельбіра, командира німецького корпусу, що базувався у Харкові. За цим наказом, учасників страйків чекала каторга чи трирічне ув’язнення, а призвідників - страта.