Уряди Української Держави - історія
В цілому ж характер правового поля, яке народжувалося на даному етапі державотворення, задекларовані наміри нового уряду свідчили про те, що кінцевою метою державного будівництва гетьман вважав формування громадянсько-правового суспільства, в якому пріоритетними були б закон і право власності. Інша справа, що методи, обрані для вирішення поставлених завдань, викликали нарікання. Та виникає питання: а чи можна було досягнути успіху за тих умов іншими засобами?
Своєрідність становища гетьмана П. Скоропадського, що випливала з нелегітимного способу приходу до влади, визначала форму і до певної міри зміст нормативних актів нового режиму. Гетьман не брався за створення нової конституції, вважаючи це прерогативою представницького органу - Українського Сенат. Ряд документів, які визначали орієнтири життєдіяльності держави на найближчу перспективу, часто мали характер тимчасових.
Чітко розробленої процедури нормотворчості до початку червня 1918 р. в Українській Державі не існувало, як не було вироблено й певної законодавчої програми. В урядовій заяві від 10 травня, зокрема, повідомлялося, що Рада міністрів «не вважає необхідним оголошувати повну програму законодавчої праці, бо останнє належить будучому народному представництву. Але правительство вважає своїм обов’язком здійснити тепер же законодатні міри, які являються негайними задля установлення в країні ладу, зміцнення влади і утворення нормальних і культурних умов правління та державного хозяйства».
Основоположними документами, що заклали підґрунтя правотворчого процесу гетьманату, стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій». За свідченням сучасника подій київського юриста А. Гольденвейзера, прототипом «Законів…» стали «Основні закони» Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р. На той час це був найбільш прогресивний правовий акт в історії Росії, в якому знайшли відбиток завоювання початкового періоду революції 1905- 1907 рр. Навіть назви розділів гетьманського документа та їх послідовність нагадували аналоги з «Основних законів»: «Про гетьманську владу», «Права і обов’язки українських козаків і громадян», «Про закони», «Про Раду міністрів і про міністрів».Те, що уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує і той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Вибірково зупинялася дія тих нормативів, які йшли врозріз з політичною програмою нової влади.
Виходячи з «територіального», а не «національного» розуміння держави, П. Скоропадський ліквідував закон про національно-персональну автономію, прийнятий ЦР. На зміну закону про громадянство у трактуванні ЦР з 1 липня вступив у дію новий закон, згідно з яким громадянами України визнавалися «всі російські піддані», що перебували на її території на час виходу документа. Діючи за принципом «дозволено все, що не заборонено», міністерство праці 16 травня опублікувало циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради», в якому повідомлялося про подовження правочинності всіх актів стосовно робітничого питання, якщо вони не скасовані урядом Української Держави.
Право законодавчої ініціативи поряд з гетьманом дістали міністерства, які мали подавати законопроекти на розгляд Ради міністрів. Після її ухвали законопроекти затверджувалися особисто главою держави. Міністри одержали право видавати розпорядження з метою розвитку та пояснення законів, причому такі документи підлягали попередньому схваленню кабінетом. Ця процедура розмивала межі між законами та підзаконними актами, і статусу закону часто набували постанови, розпорядження і навіть пояснення окремих міністрів.
На розвиток законотворчого процесу спрямовувався закон від 2 червня «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Цей документ регламентував нормотворчу діяльність уряду, керівництво якою мала здійснювати Державна канцелярія на чолі з державним секретарем. На нього покладався обов’язок проводити експертизу законопроекту і подавати його на розгляд Ради міністрів.
У деяких випадках уряд делегував законодавчу ініціативу окремим мі- ністерствам, а їх рішенням надавав силу закону. Таке право дістав, наприклад, міністр шляхів сполучення.
Закони Української Держави мали загальний і обов’язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальноприйнятими засобами, а виконавцям вони передавалися кур’єрами або телеграфом. Скасування чинності будь-якого закону здійснювалося лише новим аналогічним актом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.