Уряди Української Держави - історія

Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався на взаємне сприяння з боку релігійних кіл заходам держави. Зокрема, очікувалося, що ієрархія РПЦ підтримає ідею про автономний статус українського православ’я і створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Та якщо у ставленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави була продемонстрована лояльність, то спроби українізації церкви й надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішучий спротив єпископату. Друга сесія Всеукраїнського православного собору, що почалася у червні 1918 р., виявила проросійську орієнтацію переважної частини архієреїв, які й чути не бажали про українські рухи в церкві. Це знайшло вияв у тому, що члени Собору, звинувачені у політиканстві, підтримці ідеї автокефалії тощо, були виключені зі складу делегатів.

Єпископат неприхильно реагував на виступ В. Зіньківського, лист голови української делегації на переговорах з Росією С. Шелухина, в яких вбачалося втручання держави у церковні справи. Водночас там, де йшлося про захист державою матеріальних інтересів церкви, архієреї погоджувалися на співробітництво.

Ще єпархіальний собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії української церкви, але за її автономію. На другій сесії Всеукраїнського собору було прийнято «Положення» про орган Вищого церковного управління в Україні, але до його затвердження патріархом церкви функції належали митрополиту Київському. У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію УПЦ. Але делегати київського собору навіть за цих умов не визнали всі рішення Всеросійського помісного собору обов’язковими й чинними на території України. Промосковська більшість заблокувала вирішення питань, які могли б відкрити шлях до українізації церкви. Однією з причин невдач української партії на соборі був брак авторитетної, інтелектуально спроможної групи ієрархів та мирян, здатних забезпечити організаційні підвалини таких перетворень.

У жовтні почала роботу третя сесія Всеукраїнського собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр віросповідань О. Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо юрисдикції УПЦ. «Основна засада Української центральної влади, - наголошував промовець, - полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд … не може погодитись на те, щоб осередок Церковної влади перебував в іншій державі. Українська Церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами. Автокефалія української Церкви - не лише церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації…».

Однак урядова криза не дала змоги належним чином підкріпити дану позицію. До того ж саме у цей день була опублікована сумнозвісна Грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії.

І все ж гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плодотворний і повчальний. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція. Діалог між Українською Державою і православною церквою не лише виявив больові точки у взає- минах, а й вказав на шляхи подолання їх у самій церкві та можливості для її оновленої ролі в національній державі.Незважаючи на скрутний час, гетьманський уряд і особисто П. Скоропадський виявили розуміння того, що без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й інші питання державного будівництва. Саме гетьманській державі належить пріоритет заснування Української академії наук (УАН), про що мріяло кілька поколінь діячів української культури й науки. Велику підготовчу роботу зі створення Академії провів міністр народної освіти М. Василенко, який зумів залучити до цієї справи видатного вченого В. Вернадського. Мі- ністр склав списки вчених, яких було б бажано залучити до наукової діяльності в Україні, і зумів переконати кількох із них переїхати з Росії. Академік В. Вернадський очолив комісію з питань заснування УАН, у якій над підготовкою відповідних документів працювали Д. Багалій, М. Кащенко, Г. Павлуцький, О. Сперанський, Є. Тимченко, В. Модзалевський, В. Перетц та інші.

Комісія виробила проекти головних установчих документів: про створення УАН, про Статут УАН, про штати УАН, про кошти УАН. Обґрунтовуючи законопроект про Академію, М. Василенко доповідав РМ: «Коли в Києві закладається Українська академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов’язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги… Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого - необхідність невидно підняти виробливість та трудову міць українського народу та й використати в якнайвищій мірі виробливі сили».

Справу створення УАН довів до логічного завершення наступний мі- ністр народної освіти П.Стебницький, за якого уряд прийняв усі розроблені документи. 14 листопада П.Скоропадський затвердив закон про заснування Української академії наук як державної установи у безпосередньому віданні верховної влади. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський та О. Левицький. Першим президентом УАН став В. Вернадський.