Уряди Української Держави - історія

Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської Ради М. Рябоволом. Досягнуті домовленості дали змогу кубанцям одержувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.

Після захоплення Кубанської області денікінцями відроджений уряд Кубанської Ради очолив Л. Бич. Київ активно контактував з Єкатеринодаром (нині Краснодар), чому сприяли члени кубанського кабінету, багато з яких були українцями. Інтенсивні зв’язки з південноросійськими державними утвореннями диктувалися двома факторами: наявністю вагомого українського етнічного прошарку в цьому регіоні та необхідністю пошуків реальних союзників у боротьбі з більшовизмом.Коли до більшовицької загрози додалася ще одна - підготовка антигетьманського повстання радикальним крилом Національного союзу, П. Скоропадський змушений був кардинально скоригувати зовнішньополітичний курс. Як уже згадувалося, події в Австро-Угорщині й Німеччині позбавили гетьмана надійної військової підтримки, а позиція Антанти була жорстко пов’язана з реставрацією колишньої Росії. Залишалася єдина сила, на яку міг розраховувати гетьман, - «біла гвардія» Денікіна. Але цей політичний табір і чути не хотів про сепаратистські тенденції колишніх суб’єктів Російської імперії. За цих умов П. Скоропадський зробив найбільш суперечливий крок протягом свого перебування при владі: він видав грамоту від 14 листопада, в якій проголосив намір встановити федеративні зв’язки з Росією. В документі, зокрема, зазначалося: «На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю, і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії… Їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності».

Даний документ мав створити платформу для зближення гетьманського режиму з білогвардійським офі- церством, яке творило організовані підрозділи на території України, та Добровольчою армією.

Звинувачення на адресу П. Скоропадського у зраді інтересів України з боку деяких українських діячів швидше диктувалися політичними розрахунками. Адже за рік до того діячі ЦР в особі М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюри відстоювали програму федеративної розбудови небільшовицьких держав, що виникли на постімперському просторі. Та й пізніше такі відомі політики, як Є. Петрушевич (президент ЗУНР), А. Крушельницький (міністр освіти УНР), Ю. Бачинський (представник уряду УНР у США в 1919 р.), віддали данину вже радянській формі федералізму.

Варто при цьому мати на увазі, що виводити позицію гетьмана лише з політичних колізій жовтня-листопада 1918 р., як це робить ряд істориків, було б спрощенням. Насправді П. Скоропадському ідея федеративного устрою була близькою за вихованням, життєвим устроєм і світосприйняттям, хоча трактував її він досить довільно. Разом з тим це не означало, що він відмовляв Україні у праві на суверенність. Просто за тих умов єдиною формою російсько-українських взаємин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, на його думку, могла стати федерація.

Ті кроки, які встиг зробити новостворений у листопаді під тиском Антанти гетьманський уряд, засвідчують, що йшлося про конфедеративне об’єднання рівноправних держав (Дон, Кубань, Терек, Крим, Грузія та ін.) з досить широкими межами суверенності.

Що ж до безпосередніх наслідків грамоти від 14 листопада, то вони були пов’язані, по-перше, зі згодою А. Денікіна укласти угоду з гетьманом для боротьби з більшовизмом, а по-друге, з визнанням у 20-х числах листопада «державами згоди» легітимності гетьманського уряду в Україні.

Революційні події сколихнули не лише соціально-політичне, а й церковне життя в Україні. Оскільки на території Української Держави проживало переважно православне населення, головна увага уряду зосередилась навколо проблем православної церкви. Повернення Руської православної церкви до патріаршої форми управління викликало рух за оновлення релігійного життя, зближення архієреїв з нижчим духовенством і мирянами. В особі патріарха Тихона ці тенденції дістали підтримку. Водночас у новоутворених державах (Україні, Грузії) частина кліру та православної громадськості все вимогливіше ставила питання про автокефалію або, принаймні, автономію церков на території цих країн.

Вищому духовенству України, яке було переважно російським, небезпідставно закидали відірваність від народу і рядових служителів культу. Архієреї ж противилися змінам, зокрема, українізації та демократизації церкви, тому виступали проти поновлення діяльності Всеукраїнського церковного собору. Перша сесія Собору припинила роботу внаслідок захоплення Києва більшовиками. Скликання другої сесії настирливо домагалися члени тимчасової Всеукраїнської православної церковної ради.