Уряди Української Держави - історія

1 серпня 1918 р. за ініціативи П. Скоропадського було прийнято «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У вказаних випадках владні повноваження переходили до колегії Верховних правителів держави. З трьох її членів одного мав визначити гетьман, ще по одному - Державний Сенат і Рада міністрів. Голову колегії призначав гетьман, а її рішення приймалися більшістю голосів. Даний закон був застосований лише єдиний раз - під час візиту П. Скоропадського до Берліна у вересні 1918 р., коли колегію очолив тодішній голова уряду Ф. Лизогуб.

На Раду міністрів покладалися «напрямок і об’єднання праці окремих секцій» по «прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи». Уряд очолював отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося генеральному секретареві та керованій ним державній Генеральній канцелярії. Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та державний секретар.

25 травня 1918 р. було прийнято «Положення про Малу раду міністрів», до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих і адміністративних пропозицій міністрів, що «через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі», а також проекти, кошториси міністерств тощо.

Ще до приходу до влади П. Скоропадський зрозумів, що однією з найскладніших проблем, які йому доведеться вирішувати, стане кадрова. У своїх споминах він багато місця відводить характеристиці своїх найближчих соратників, членів уряду. Перший отаман-голова Ради міністрів М. Устимович сформувати уряд не зміг. Призначений замість нього тимчасово М. Василенко був відомим науковцем (професором права) і громадським діячем поміркованої орієнтації (членом Українського наукового товариства, Старої громади, ТУП і кадетської партії). Представники соціалістичних партій відмовилися увійти до складу гетьманського уряду. З членів УПСР лише Д. Дорошенко обійняв посаду міністра закордонних справ, котрий, як і голова кабінету, вважав, що нові форми української держави повинні бути заповнені національним змістом.

Автори мемуарної літератури інколи дорікали гетьману за те, що склад його уряду був неукраїнським. Ці звинувачення перекочували до деяких наукових праць. Насправді ж національний склад Ради міністрів був таким: дванадцять міністрів українського походження, четверо - представники інших національностей (поляк А. Ржепецький - міністр фінансів, єврей С. Гутник - міністр торгівлі, росіяни Ю. Вагнер - міністр праці, Г. Афанасьєв - державний контролер).

2 травня до Києва прибув на особисте запрошення П. Скоропадського Ф. Лизогуб, який став постійним головою Ради міністрів. До складу уряду входили здебільшого представники консервативного та ліберального політичних спектрів. Ліберальні погляди, крім Ф. Лизогуба, сповідували міністр освіти М. Василенко, міністр народного здоров’я М. Любинський, міністр шляхів сполучення Б. Бутенко, міністр землеробства В. Колокольцев, виконуючий обов’язки міністра закордонних справ Д. Дорошенко, міністр віросповідань В. Зіньківський, міністр юстиції М. Чубинський.

Доручаючи М. Василенку добирати «лівий» кабінет, П. Скоропадський в результаті одержав у цілому центристський уряд, що цілком відповідало політичним симпатіям гетьмана.А порівняно з періодом ЦР в гетьманському уряді з’явилося два нових міністерства - народного здоров’я та віросповідань. Водночас вдосконалювалася внутрішня структура міністерств. Вони переважно поділялися на департаменти (так, міністерство сповідань мало департаменти православної церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; міністерство народної освіти - департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти). Ряд міністерств мав складнішу структуру. Наприклад, міністерство внутрішніх справ поряд з департаментами міського самоврядування, державної варти, страхування та біженців мало у своєму складі також головне управління військового обов’язку та управління у справах преси. При ньому діяли УТА (Українське телеграфне агентство) та позавідомча реквізиційна комісія. Подальше структурування вищих виконавчих органів влади призвело до утворення у складі деяких міністерств досить самостійних управлінь: головне управління мистецтв і національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтва; головне управління місцями ув’язнення при міністерстві юстиції.

Гетьман надавав неабиякого значення розвитку інституту державної служби. Залишивши на попередніх посадах усіх працюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з периферії. Усі державні службовці складали урочисту обітницю, в якій присягалися «вірно служити Державі Українській, визнавати державну владу, виконуючи її закони, і всіма силами охороняти її інтереси і добробут». Свій текст обітниці мали також судді та військові. Спеціальний закон «Про порядок призначення на державну службу» регламентував категорії чиновництва, які призначалися гетьманом або міністром (залежно від посади). До часу завершення розробки комплексного нормативного акта про державну службу проголошувалася чинність усіх законів російської держави про цю службу.