Уряди Української Держави - історія
Особливістю державного будівництва у період гетьманату було те, що воно відбувалося за військової іноземної присутності. П. Скоропадський з обережністю ставився до німецьких і австрійських військових чинів, розуміючи, по-перше, їхню незацікавленість у створенні сильної й суверенної Української держави, а по-друге, усвідомлюючи, що врешті результати Першої світової війни складуться на користь Антанти. Тому він прагнув дотримуватися нейтралітету й очікував того ж від німецько-австрійського командування в особі фельдмаршала Ейхгорна та генерала Греннера. Окупаційні власті ще до перевороту висунули ряд вимог, виконання яких вважалося б платою за нейтральну позицію. Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду:
1. Визнання Брестської угоди.
2. Розпуск Центральної Ради. Відкладення скликання Установчих зборів до повного «заспокоєння краю».
3. Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань.
4. Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмеження компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ.
5. Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів «революційного походження».
6. Зобов’язання України щодо забезпечення потреб військ Центральних країн.
7. Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності.
8. Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, парцелярія великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит.
9. Виплати за військову допомогу Україні.
Те, що П. Скоропадський зобов’язувався виконувати угоди, підписані в Брест-Литовському (нині м. Брест, Білорусія) делегацією ЦР, опосередковано утверджувало принцип наступності влади. Дотримання домовленостей мало забезпечити функціонування державного апарату, налагодження господарських зв’язків. Необхідність великих за обсягом поставок, відсутність свободи політичного маневру в умовах окупації обмежували можливості гетьманської влади. З іншого боку, П. Скоропадський завдяки характеру проголошеного диктаторського режиму за фактичного сприяння іноземного військового контингенту був на певний час убезпечений від зазіхань політичних противників і необхідності вести полеміку з опозицією.
Бурхливі революційні події показали нездатність парламентської республіки в особі ЦР вирішити загальні питання державного будівництва. Тому П. Скоропадський свідомо пішов на встановлення авторитарного правління. Вже згаданою «Грамотою» проголошувалося, що управління державою гетьман буде здійснювати за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий устрій. Передбачалися заміна міністрів, формування нового уряду, хоча урядовці нижчого рівня залишалися на своїх місцях. До виборів Українського Сенату гетьман перебирав особливі повноваження і обіцяв «твердо стояти на сторожі порядку й законності».
У заяві Ради міністрів від 10 травня 1918 р. зазначалося: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман - це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної і вільної України. Стоячи на чолі українського правительства, гетьман тим самим відновлює й закріплює в народній свідомості думку про невідбиральні народні й козацькі вольності». Сам П. Скоропадський сподівався створити «здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи».Майбутню політичну реформу гетьман уявляв так: «Ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю». Каркас нової влади конструювали «Закони про тимчасовий державний устрій». Ними закріплювалися виключні повноваження гетьмана, який одноосібно мав затверджувати склад Ради міністрів та її голову, а також інших урядовців, якщо ця процедура для них не передбачалася законодавством. До компетенції глави держави належало визначення зовнішньополітичної лінії; оголошення окремих районів на військовому, осадному або надзвичайному становищі; помилування засуджених, пом’якшення міри покарання, звільнення від судової відповідальності. Гетьман був також Верховним воєводою української армії та флоту. Всі накази та розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.