Уряди Української Держави - історія

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх, у першу чергу, належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. В масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких з самого початку не викликала сумніву (наприклад, закон «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня). Деякі нормативи (такі як закон «Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями») викликали дискусії, що не вщухають і сьогодні.

Оцінка законодавчої діяльності гетьманського уряду дана П. Скоропадським у другій «Грамоті до Українського народу» (22 жовтня 1918 р.): «В області внутрішнього життя наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських уні- верситетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духовенства; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

Порівнюючи Конституцію УНР, інші законодавчі акти, прийняті ЦР та гетьманським урядом, Ю. Павленко і Ю. Храмов віддають перевагу останнім. На користь цього твердження свідчить те, що гетьманські закони «чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов’язків утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їх власних прав і свобод. Фактично це було прообразом на українському ґрунті того, що вже тоді існувало в приатлантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації…»Подібні оцінки слід сприймати швидше як аванс тому, до чого прагнув П. Скоропадський. Адже більшість його задумів не вдалося реалізувати, і вони залишилися задекларованими намірами.

Гетьманський уряд не відкидав з порогу позитивних напрацювань ЦР. У своєму попередньому вигляді продовжував працювати Генеральний суд, який діяв ще в УНР. У спеціальному розділі «Законів про тимчасовий державний устрій України» визначалося місце даної інституції в системі урядових установ: а) Генеральний суд - це вищий охоронитель і захисник закону та вищий суд України у справах судових та адміністративних; б) Генеральний суд оголошує для загальної відомості всі закони й розпорядження уряду, стежить за закономірністю їх видання; в) порядкуючий генеральний суддя та генеральні судді призначаються гетьманом.

Однак систему судочинства передбачалося реформувати. Першим кроком до цього стало створення у травні при міністерстві судових справ «комісії» для перегляду заведення Генерального й Апеляційного судів. Наступний крок був пов’язаний з прийняттям закону від 2 червня, яким відмінялася дія закону УНР від 2 грудня 1917 р. про Генеральний суд. Новий документ окреслював шляхи судової реформи, а до її здійснення уточнював повноваження вищої судової інстанції. Згідно з цим законом, Генеральний суд складався з цивільного, карного й адміністративного департаментів і виконував функції, які до його утворення належали Правительствуючому сенатові, а також касаційні функції Головного воєнного суду, якщо їх не замінено іншими законами Української Держави. Даний закон мав діяти до створення нового органу - Державного сенату, що й було метою судової реформи.

Керівництво судочинством Української Держави здійснювало міністерство судових справ (з 15 липня - міністерство юстиції). П. Скоропадський високо оцінив особистий внесок його першого керівника М. Чубинського в розбудову судової системи і налагодження роботи апарату міністерства. Але в серпні за станом здоров’я М. Чубинський пішов у відставку, а після нього керівництво міністерством швидко змінювалось О. Романовим, Я. Затворницьким, А. В’язловим, В. Рейнботом, що не йшло на користь справі. Міністр мав право призначати голів з’їздів, мирових суддів у тих округах, де вибори суддів не відбувались або де голова не одержав необхідної більшості голосів. Він же міг звільняти суддів на підставі їх низької кваліфікації та несумісних з посадою вчинків.

Але головне завдання міністерства юстиції полягало в організаційному керівництві судами Української Держави, матеріальному забезпеченні їх діяльності, вивченні й узагальненні судової практики, внесенні пропозицій до уряду стосовно вдосконалення судової системи і судочинства, кодифікації законодавства, виробленні української правничої термінології, пристосуванні колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації, підготовці проектів кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів.