Уряди Української Держави - історія

ЦР не вдалося створити розгалужений апарат на місцях, що було одним з її найвразливіших місць. З подібною проблемою довелося зіткнутися і гетьманському уряду.

Від 14 травня замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолювали місцеву адміністрацію. Однак уже невдовзі з’ясувалося, що місцеві органи самоврядування у формі земств та міських зібрань в ряді випадків бойкотували дії нової влади або не бажали співпрацювати з нею. У виступі на з’їзді губернських старост (19 вересня) державний секретар І. Кістяківський з цього приводу сказав: «Поза державною роботою місцевих людей, поза працею земських і міських самоврядувань місцеве життя неможливе, одначе досвід революції показав, що місцеве самоврядування, збудоване на протидержавному виборчому законі, знижило місцеве господарство та повернуло здорове господарче життя земств і міст в боротьбу політичних програм».

Протиурядова позиція органів самоврядування, яку ініціювали партії соціалістичної орієнтації, викликала зворотну реакцію влади, що заборонила проведення з’їзду представників міст, призначене на 1 травня. В ряді міст старости розпустили земства й тимчасово призначили для ведення справ осіб з числа членів управи або ж відновлювали дореволюційні склади земств, додаючи до них представників від усіх верств населення. Такі ж кроки застосовувалися і стосовно тих міських дум, які вели особливо деструктивну політику, зокрема Катеринославської та Одеської. Звичайно, це перевищувало повноваження, дані старостам. Тому за дорученням гетьмана 29 червня було прийнято закон, згідно з яким губернський староста в деяких випадках мав право розпустити органи місцевого самоврядування з дозволу міністра внутрішніх справ, якщо їхні дії шкодили налагодженню справ і йшли врозріз з державними інтересами. Розуміючи, що нейтралізувати вплив опозиції у традиційних структурах самоврядування буде справою вкрай важкою і тривалою, уряд робив кроки в напрямі творення нових органів самоуправління. В заяві Ради міністрів 10 травня підходи до вирішення цього питання формулювалися таким чином: «Господарська й земська самоуправа надто дорогі теперішньому Правительству, в склад котрого увійшли особи з довгою минулою громадською діяльністю на полі місцевого життя, і підозріння, немов би Правительство бажало зменшити права місцевої самоуправи й усунути з неї широкі верстви населення, повинні з тої причини зовсім відпасти. Одначе досвід останнього часу показав, що правильне ставлення місцевого господарства можливе тільки під умовою притягнення до цієї справи більше підготовлених елементів, для чого потрібно буде, зберігши загальний демократичний характер земських і міських управ, внести у виборчий закон до цих інституцій такі зміни, котрі забезпечували б продуману та продуктивну роботу для добра місцевого населення».Прийнятий 5 вересня закон про вибори до земства вводив вибори по двох куріях залежно від суми земського податку, низку інших обмежень. Та головна його мета полягала в тому, щоб, за словами тодішнього міністра внутрішніх справ І. Кістяківського, земське життя направляла «середня курія - хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний».

Втім, часу на реалізацію цих задумів історія не відвела. Конфлікт між адміністрацією та органами місцевого самоврядування наростав. П. Скоропадський з гіркотою писав: «З одного боку, всі ці земські діячі, що з’являлися завжди під виглядом затравлених овечок, насправді ж влаштовували, де могли, відчайдушний саботаж; з іншого боку, неналагоджений апарат уряду на місцях надавав можливість негідним елементам з числа місцевих органів перевищувати свою владу і звалювати потім все на голову центрального уряду».

Однак звинувачення земців на адресу місцевих органів влади були серйозні. Серед методів їх діяльності були й каральні акції, катування селян, грабунки та розстріли. Політичні противники гетьмана закидали йому русифікацію виконавчої влади. Малося на увазі призначення губернськими та повітовими старостами кількох дореволюційних діячів неукраїнського походження. Взагалі ж відмінною ознакою кадрової політики П. Скоропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зрозуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаду ступінь національної свідомості, патріотизм тощо.

Але не лише зовні правила підходу до формування кадрового корпусу нової влади давали привід для критики: спеціалісти старої школи часто діяли застарілими методами, непопулярними в народі, не встигали за розвитком подій, не враховували революційного характеру моменту і нових вимог, які висував час. Тому і в Українській Державі відчувався постійний «кадровий голод», що позначалося на загальному стані справ.

Одним з елементів, який мав підтримати реалізацію внутріполітичної лінії на місцях, сприяти дотриманню законів і правопорядку, стала Державна варта, створена в середині травня. На місцях вона підпорядковувалася безпосередньо старостам, зокрема, в губерніях діяли їх помічники - інспектори Державної варти, а у повітах - начальники повітової варти. За задумом П. Скоропадського, департамент Державної варти мав виконувати поліційні функції. Крім того, у міністерстві внутрішніх справ було створено особливий відділ, який відігравав роль органу державної безпеки. Чітко усвідомлюючи наявність загрози, що крилася в діяльності більшовиків, соціалістів, інших сил, незадоволених режимом, гетьман прагнув мати інформацію про можливі антидержавні виступи.