Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія

20 червня військова делегація УНР на чолі з генералом С. Дельвігом підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення воєнних дій, встановлення між польською та українською арміями демаркаційної лінії. Це був помітний успіх уряду УНР, бо відпадала необхідність боротися на два фронти і створювалася можливість зосередити всі збройні сили на більшовицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ.До 25 червня всі міністерства розгорнули роботу у Кам’янці-Подільському. Того дня відбулося засідання уряду з участю С. Петлюри. На засіданні йшлося про створення тісншого контакту між Директорією та урядом. Одночасно ставилось питання про законодавче унормування компетенцій цих обох вищих органів влади. На втручання членів Директорії в роботу Кабінету міністрів останній відреагував підготовкою законопроекту «Про тимчасові статути Кабінету й Ради народних Міністрів, про порядок затвердження й оголошення законів і постанов та про скасування попередніх законів в цій справі». Законопроект підвищував статус уряду, передавав до його компетенції «як законодавчі, так і інші справи вищого державного керування, які спеціальними законами не віднесені до безпосереднього відання Директорії, не можуть поступати на остаточне розв’язання Директорії без попередньої ухвали Кабінету або Ради». Однак далі законопроекту справа не пішла. Неврегульованість взаємин між Директорією та урядом залишалась і надалі «ахіллесовою п’ятою» державної машини УНР.

Разом з тим потребувала негайного реагування ціла низка важливих проблем, насамперед – соціально-економічного характеру. Дезорганізація виробництва та загальний економічний спад порушили товарообмін між містом і селом, а також України з іншими державами. Через постійні воєнні дії та часті зміни влади була повністю розвалена податкова система. Бюджет УНР не поповнювався. Як такого його у 1919 р. не було. Фінансова криза підривала українську державність суттєвіше, ніж невдачі на фронті. Грошей бракувало на все: утримання армії, державно-адміністративного апарату, систем освіти, охорони здоров’я і т. ін.

Основним джерелом фінансових ресурсів для уряду стала грошова емсія. 23 липня Кабінет міністрів ухвалив закон про надання міністерству фінансів права на додатковий випуск грошових знаків на суму 2 млрд гривень. Але виконати це рішення теж було непросто. Техніка не давала змоги якісно в такій кількості друкувати банкноти в Україні. Їх замовляли в Німеччині, звідки літаками транспортували в УНР. До жовтня 1919 р. до Кам’янця-Подільського було завезено більше ніж 1,5 млрд гривень.

Відзначимо зусилля уряду у створенні податкової системи, проведенні земельної реформи, налагодженні роботи промислових підприємств. Хоча уряд досяг окремих невеликих успіхів, однак загалом соціально-економічна ситуація в країні залишалась катастрофічною. Не вдалося подолати бар’єр, що роз’єднував демократичні й ліберальні українські політичні кола. 29 червня 20 українських політиків, в основному представники партії соціалістів-федералістів, опублікували в пресі «Меморандум громадських діячів Поділля до Директорії УНР», в якому викривали помилки державної влади, вимагали реформувати Директорію в «тимчасове одноособове президентство з певною тимчасовою конституцією», сформувати Кабінет мінстрів за професійною, а не партійною ознакою, скасувати постанову про трудові ради й вирішити земельне питання шляхом викупу землі селянами. Разом з тим вони заявили, що не вестимуть політичної боротьби проти уряду.

Напруженими залишалися стосунки з галицьким урядом. 9 червня Виділ Української Національної Ради проголосив Є. Петрушевича диктатором, що не могло не викликати негативної реакції з боку демократично зорієнтованої Директорії. «Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства, – писав І. Мазепа. – Тому ми вважали, що акт 9 червня – незаконний. Іншими словами, Директорія і уряд побачили в акті проголошення диктатури державний переворот, тому не признавали диктатури Петрушевича правною установою». Щоб продемонструвати своє негативне ставлення до проголошення диктатури Є. Петрушевича, Директорія 4 липня видала постанову про створення в складі уряду УНР спеціального міністерства у справах ЗОУНР, а Є. Петрушевича вивела зі складу Директорії.

Зі свого боку, Є. Петрушевич не визнав підписаного делегацією генерала С. Дельвіга договору про перемир’я з поляками, бо на початку червня Українська галицька армія успішно розпочала Чортківську операцію. Отже, у червні стосунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали цілком холодними і напруженими. Хоч загальна ситуація, близька до повної катастрофи, підказувала і наддніпрянцям, і галичанам, що єдиний шлях до порятунку – в об’єднанні сил. Є. Петрушевич та командування УГА зволікали, обмірковуючи можливість переходу на румунську територію. Лише відмова Румунії прийняти УГА змусила їх вступити у переговори з урядом УНР. Є. Петрушевич виставив три умови співпраці: демократична політика без ухилів у бік радянства, заміна уряду Б. Мартоса, скасування міністерства у справах ЗОУНР. Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася з ним.

15 липня УГА перейшла Збруч, і дві армії об’єдналися для боротьби на більшовицькому фронті. УНР врятувалася від можливої воєнної катастрофи, але в політичному плані об’єднання не принесло бажаної єдності.Є. Петрушевич з державними службами ЗОУНР перебрався до Кам’янця-Подільського, який дав притулок двом українським державним центрам. Приїзд диктатора ЗОУНР активізував поступові українські політичні сили, які оголосили про утворення Українського національно-державного союзу. До його складу увійшли УПСФ, УПХД, УПСС, а також селянська соціалістична партія та народні республіканці.