Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія
Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вважати такими ж ворогами, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, аби звільнити їх з-під впливу Петлюри. А якщо цього не вдасться досягнути, то вважати їх ворожою стороною».
Відповідно і з українського боку сформувалося подвійне ставлення до денікінців. Наддніпрянці бачили в них запеклих ворогів і навіть не виключали можливості спільної боротьби з більшовиками проти А. Денікіна. Галичани ж, а надто їхній провід, вбачали у А. Денікіні ще одну можливість порозумітися з Антантою. Ці обидва підходи згодом було реалізовано. 24 вересня Директорія спеціальною декларацією, під якою стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича, оголосила війну денікінцям і закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина соборна Українська Республіка», до рішучого останнього бою з ворогом. Ще за кілька днів до цього, 20 серпня, у Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців) було підписано угоду про спільну боротьбу з денкінцями.
26 вересня на Правобережній Україні розгорнулися запеклі бої армії УНР з білогвардійцями, якими командував генерал Я. Слащов. З кінця жовтня українські підрозділи почали втрачати боєздатність через поширення епідемії тифу й відсутність зброї та амуніції.
Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й загальну слабкість українського державного апарату. За свідченнями П. Феденка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і в державному апараті став величезною перешкодою в боротьбі за незалежність України: «Великою перешкодою для успіху українського визвольного руху 1919 р. була недостача політично освіченої та фахової української інтелігенції. Не вистачало українських спеціалістів для державного апарату, бракувало українських політичних провідників для роботи в масах […] Недостача політичної виробленості була причиною непорозумінь між “наддніпрянцями” та “наддністрянцями”, як це виявилося в наївній орієнтації провідників ЗОУНР на Росію білих генералів». 4 листопада у Жмеринці відбулася військова нарада з участю членів Директорії, вищого командування і уряду, на якій з’ясувалося, що командування УГА прагне союзу з А. Денкіним. 6 листопада на станції Зятківці за вказівкою командуючого УГА генерала М. Тарнавського було підписано перемир’я між денікінцями та УГА. Наказом диктатора ЗОУНР ця сепаратна і таємна угода була дезавуйована, а генерала М. Тарнавського віддано під суд. Але справа була зроблена, розбита тифом УГА припинила бойові дії.
Осінь 1919 р. продемонструвала політичну дезінтеграцію українського руху, неспроможність і «правих», і «лвих» відкинути ідеологічні партійні догмати і сконсолідуватись на платформі боротьби за незалежність України.
12 листопада Є. Петрушевич скликав у Кам’янці-Подільському нараду представників галицьких політичних партій та громадських організацій, Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України є нереальним завданням, і закликав до угоди з А. Денікіним. 16 листопада він і уряд ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на Відень. В Одесі новий командуючий УГА генерал О. Микитка підписав з денікінцями угоду про перехід галицької армії в повне розпорядження головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.Втрата боєздатності УГА, проденікінська орієнтація Є. Петрушевича змушували уряд УНР в умовах повної катастрофи шукати можливих союзників для боротьби з білими. В кінці жовтня через посередництво Ф. Платтена вони повели переговори з радянським урядом Росії про військову конвенцію проти А. Денікіна. Переговори реальних наслідків не мали. Куди краще пішов українсько-польський діалог. Начальник Польської держави Ю. Пілсудський остерігався успіхів А. Денікіна і відновлення єдиної, неділимої Росії, що становило пряму загрозу молодій Польській державі. Ю. Пілсудський не тільки припинив прямі військові дії проти більшовиків, а й сприяв розвитку українсько-польського переговорного процесу. У серпні до Варшави була направлена українська дипломатична місія на чолі з П. Пилипчуком. На початку жовтня уряд УНР підписав торговельний договір з Польщею, а в середині жовтня до Варшави вирушив А. Лівицький. Як свідчив І. Мазепа, у повноваження місії А. Лівицького зовсім не входило укладання союзу з Польщею коштом Галичини. Тільки після того, як соборницький фронт фактично перестав існувати, утворився грунт для цього рішення.
Після переходу УГА на бік А. Денікіна для УНР створилася ситуація, яка в історіографії дістала назву «листопадової катастрофи». 13 листопада в Кам’янці-Подільському з ініціативи С. Петлюри відбулося засідання уряду, на якому обмірковувалися можливі плани дій. Новопризначений військовий міністр В. Сальський вважав за неможливе продовжувати далі фронтові дії. Разом з генералом Юнаковим він наполягав на переході до партизанських форм опору. Голова і більшість членів уряду, виходячи з політичної, а не військової кон’юнктури, не погоджувались з цим планом, вважали за доцільне тримати фронт до останньої можливості. Адже денікінська армія вже почала зазнавати поразки за поразкою від червоних та повстанців-махновців.