Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія

С. Петлюра «Тимчасового закону» не затвердив, в його голові вже визрів інший сценарій можливого розвитку подій. 11 березня 1920 р. у Варшаві відновилися українсько-польські переговори, які розпочалися наприкінці 1919 р. УНР потрібен був зовнішній союзник, зацікавлений у її збереженні. Такою єдиною на той час країною була Польща, але вона вимагала за свою допомогу колосальних територіальних поступок за рахунок Східної Галичини та Західної Волині. С. Петлюра, який вважав, що відродження України як держави можливе лише через Київ, а не Львів, змушений був піти на поступки полякам. Вони давали чи не останній шанс на продовження боротьби. 22 квітня 1920 р. у Варшаві було підписано договір між УНР та Польщею, за яким польський уряд визнав «Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою за верховну владу УНР»41. Платою за визнання став українсько-польський кордон по річці Збруч. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся та 7 повітів Волині. Варшавський договір містив ще й воєнну конвенцію, яка передбачала спільний похід української та польської армій на схід. Поступ, який розпочався 25 квітня, розвивався стрімко. 6 травня союзники заволоділи Києвом.Варшавський договір був по-різному оцінений українськими політиками. Договір став справжньою несподіванкою для голови уряду УНР І. Мазепи, він не приховував свого невдоволення ним. Українська Національна Рада, навпаки, підтримала українсько-польський союз. Тоді ЦК УСДРП на нараді у Вінниці 19 травня висловився за відставку уряду, про що І. Мазепа того ж дня проінформував С. Петлюру. Після затяжних консультацій Українська Національна Рада взялася за формування нового складу Ради народних міністрів, яку очолив есеф В. Прокопович. На початку червня уряд був повністю сформований в такому складі: В. Прокопович (голова Ради міністрів), А. Лівицький (заступник голови, міністр юстиції), А. Нковський (міністр закордонних справ), О. Саліковський (міністр внутрішніх справ), І. Мазепа (міністр земельних справ), В. Сальський (військовий міністр), Є. Архипенко (міністр народного господарства), Х. Барановський (міністр фінансів), С. Тимошенко (міністр шляхів), П. Холодний (міністр освіти), І. Огієнко (міністр сповідань), І. Косенко (міністр пошт і телеграфів), С. Стемповський (міністр охорони здоров’я), В. Оніхімовський (виконуючий обов’язки державного секретаря). 3 червня уряд оголосив декларацію своєї майбутньої діяльності. Передбачалося провести в Україні загальнонародні демократичні вибори до парламенту, а до того в «найскоршім часі» скликати передпарламент з представників різноманітних політичних, громадських організацій та самоврядних інституцій.

Проте не встиг уряд оголосити про свої наміри, як кіннота С. Будьонного прорвала фронт і знову почалося мандрівне урядове життя. 8 червня з Вінниці урядові установи виїхали до Жмеринки. Через тиждень довелося переїздити до Проскурова, а в кінці червня – до Кам’янця-Подільського. 14 липня українська армія відступила за Збруч, в Східну Галичину подався і уряд В.Прокоповича. Більш постійне місце для осідку він знайшов аж у Тарнові, неподалік від Кракова. Сюди перебрались урядовці центральних державних установ. «Всі вони були ще під вражінням раптової евакуації Кам’янця і переїзду через Галичину в Тарнів. Як завжди при катастрофах, панувало невдоволення урядом. Деякі міністри, як Саліковський, Косенко, Архипенко, подали заяви про демісію», – згадував І. Мазепа, який і сам на той час вже залишив посаду міністра земельних справ. Невдовзі до міністрів, що подали у відставку, приєднався В. Сальський. В діях уряду відчувалась певна розгубленість, наростала напруженість в стосунках між В. Прокоповичем і його заступником А. Лівицьким.

20–24 вересня в Станіславові відбулося засідання ЦК УСДРП, на якому обговорювалося питання про доцільність перебування представників партії (А. Лівицький, С. Тимошенко) в уряді. Нарада дійшла висновку, що фактично уряд перестав існувати. Тому постановила відкликати своїх представників з уряду, закликавши разом з тим членів УСДРП до активної участі в державному будівництві. На партійну постанову А. Лівицький та С. Тимошенко відповіли виходом з партії. Загалом почувалось, що ініціатива в уряді переходить до рук А. Лвицького, який на той час захопився ідеєю союзу з П. Врангелем та Б. Савінковим, а через них – порозуміння з Антантою.

У вересні 1920 р. розгорнувся новий наступ польської та української армій. Форсувавши в середині місяця Дністер, армія УНР розгромила частини 14-ї радянської армії і оволоділа територією між Дністром і Збручем. 19 вересня українські й польські підрозділи захопили Тернопіль, а 27 – Проскурів. Український уряд отримав змогу знову вернутися на власну землю. 23 вересня Кабінет міністрів ухвалив закон «Про цивільне управління при Головній команді військ УНР». 17 жовтня преса оголосила про відставку уряду В. Прокоповича та призначення головою Ради народних міністрів А. Лівицького. Особливих пояснень про причини зміни уряду преса не давала. Фактично відбулася зміна голови уряду, а серед його членів знову фігурували сам В. Прокопович, О. Саліковський, А. Ніковський, С. Тимошенко, Є. Архипенко, П. Красний. Керуючим міністерством фінансів призначили Відибіду, а виконуючим обов’язки військового міністра – Галкіна.

3 листопада А. Лівицький приїхав до Кам’янця-Подільського, за ним з’явився уряд. 8 листопада в Ялтушкові відбулася державна нарада з участю С. Петлюри, уряду і ряду військових, на якій вкотре було вирішено про скликання передпарламенту, а також ухвалено відозву «До українського народу» з закликом вступити в бій з більшовиками. На 12 листопада нарада призначила початок нового наступу на більшовиків. Але на цей час ситуація на фронті суттєво змінилась. 12 жовтня в Ризі між польською та радянською сторонами було досягнуто домовленість про перемир’я. Перегрупувавши сили, Червона армія 10 листопада завдала упереджувального удару українським військам. Знову склалась критична ситуація. 14 листопада уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив Кам’янець-Подільський, тепер вже назавжди розпрощавшись з рідною землею. Уряд знову вернувся до Тарнова.Останніми найпомітнішими урядовими акціями на рідній землі стало схвалення Радою народних міністрів 12 листопада двох законів: «Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду УНР». В них йшлося про розмежування та координування вищих державних функцій між Директорією, Радою народних міністрів та Державною Народною Радою (передпарламентом). Однак цим документам так і не судилося стати реально діючими. Вони лишилися нереалізованими наративами історії вітчизняного права, які нагадують про дворічну, не зовсім щасливу і вдалу діяльність урядів Української Народної Республіки доби Директорії. За ці два роки в УНР змінилося шість складів урядів, які, як правило, не продовжували курс попередника, а намагалися ствердитися на повному чи принаймні частковому запереченні його. Шість різних урядових курсів за два роки – це насамперед свідчення тих екстраординарних, вкрай несприятливих умов, в яких намагалася ствердитись УНР. Закінчення Першої світової війни, революції в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині були гігантськими соціально-політичними подразниками, які не просто позначились на українській ситуації, а були її визначальними імперативами. Селянський характер української нації, її слабка присутність в містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва. Вибір західної демократичної моделі ускладнювався не тільки відсутністю необхідного досвіду, якого не мала дореволюційна Росія, браком кваліфікованих кадрів інтелігенції, а й тою обставиною, що країни Антанти, Паризька мирна конференція, які підтримали новоутворені Польщу, Литву, Латвію, Естонію, не побачили на новій політичній карті Європи місця для незалежної України, яка намагалась протистояти більшовицькій експансії.