Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія

Осінь 1918 р. принесла Україні велетенську політичну бурю. Режим П. Скоропадського, базований на нмецькій та австро-угорській військовій підтримці, після війни виявився нежиттєздатним. Слабкість режиму була використана Українським національним союзом для організації антигетьманського повстання. Керівництво ним було доручене спеціально створеній для цього Директорії.

Державний статус Директорії був невизначений. В одній з листівок вона назвала себе Тимчасовим народним урядом Української Народної Республіки, якому доручено управління всіма справами. До складу Директорії входили В. Винниченко (голова), С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець.

Повстання почалося 14 листопада, а рівно через місяць, 14 грудня, П. Скоропадський зрікся влади. Звичайно, хід повстання насамперед визначали військові дії. Проте в цей час були зроблені й перші кроки до будівництва нових державних структур та адміністративно-управлінського апарату. При Директорії була створена Рада завідувачів державними справами, яка технічно від імені Директорії здійснювала керівництво цивільним життям країни. В Києві в середині листопада, після від’їзду Директорії до Білої Церкви, був залишений Український військовий революційний комітет, до першого складу якого входили М. Авдієнко, В. Чехівський, А. Псоцький, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Завгородній, М. Марченко, а пізніше додалися Б. Мартос, М. Порш, В. Мазуренко, Л. Михайлів. Згодом вони відігравали помітну роль в державних органах УНР. Одразу ж після зречення влади гетьманським урядом Революційний комітет перебрав владу в Києві в свої руки і встановив контроль над діяльністю державного апарату. З цією метою комітетом 14 грудня була створена спеціальна Рада комісарів. На неї покладалися обов’язки проводити поточну урядову роботу. Головою Ради комісарів був призначений голова Революційного комітету В. Чехівський, комісарами міністерств – Д. Симонів, М. Галаган, В. Мазуренко, Л. Бабир-Бухановський, П. Пилипчук, Л. Михайлів, М. Ковальський, Д. Донцов, М. Левитський, С. Шелухин, О. Лотоцький, А. Пісоцький, П. Холодний, Б. Мартос, І. Фещенко-Чопівський, Б. Матюшенко, комісаром державної канцелярії – М. Корчинський.

Того ж дня відбулося перше засідання Ради комісарів, на якому було розглянуто 10 поточних питань. Рада Комісарів проіснувала до 24 грудня, засідала майже щоденно (відбулося 8 засідань). Серед цих засідань варто відзначити те, на якому були присутні

всі члени Директорії УНР. Відбулося воно 18 грудня, в день переїзду Директорії до Києва, і було присвячене переважно звітам комісарів. Виявилося, що Рада комісарів в стислий строк зуміла взяти під свій контроль технічний апарат міністерств і забезпечити роботу уряду на найголовніших ділянках. Вона розпочала кадрові зміни, перевірку діяльності гетьманського уряду. Одразу ж були виявлені зловживання у міністерстві фінансів, знайдено матеріали на 160 млн крб. військового майна, проданого німцями гетьманському уряду через консорціум кількох банків. Виявлено операції з фальшивими грошима. Державний банк тимчасово було закрито на ревізію. Комісар міністерства юстиції керував підготовкою законопроекту про амністію та реорганізацію судової справи. У міністерстві освіти розроблялися закони про звільнення школярів та студентів від військового призову, комісар міністерства закордонних справ докладав зусиль до пошуків «інтелігентних українських сил для складання звичайних та надзвичайних посольств». Загалом Раді комісарів у нетривалий період зміни політичного режиму в Україні вдалося утримати управління країною в своїх руках. Однак все це робилося досить спонтанно, ситуативно, без чітко продуманого плану, головне – без ясних політичних орієнтирів. Як з’ясувалося, ні у Директорії, ні у вищих українських політичних колах, які підтримували повстання, не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні сили, які входили до Національного союзу, і повстанські селянські загони, – це ідея ліквідації гетьманського режиму. В інших питаннях погляди розходилися часто у діаметрально протилежних напрямах, що вимагало пошуку компромісів і безкінечного узгодження стосунків, але не завжди давало позитивні наслідки.

Учасники Державної наради у Вінниці 12–14 грудня, яку провела Директорія, поділились на два табори. Один з них обстоював парламентарну систему влади, інший – радянську.Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня після довгих обговорень і доопрацювань вона видала свою програмову Декларацію, яку іноді називають тимчасовою конституцією. За цим документом уконституйовувалося до того часу невизначене державно-правове становище Директорії. Від 26 грудня вона проголошувалася тимчасовою верховною владою Української Народної Республіки. Сувереном влади в УНР визнавався трудящий народ, з уточненням, що це є працюючі класи – робітництво та селянство. Нетрудові класи позбавлялися «голосу у порядкуванні державою». Декларація передбачала передачу влади від Директорії до трудящого народу на Конгресі трудового народу України.

Отже, був сформульований так званий трудовий принцип. На думку його творців, він увібрав у себе кращі риси радянської та парламентської систем. Досить швидко життя довело, що це був не кращий вихід із ситуації, проте саме він ліг в основу формування першого уряду УНР доби Директорії, що утворювався на коаліційних принципах. До уряду після довгих узгоджень і консультацій послали своїх представників усі українські політичні партії, які входили до Національного союзу.