Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія

Концепція діяльності уряду від самого початку була нежиттєздатною. Уряд зосередився на трьох найголовніших проблемах зовнішньої та внутрішньої політики: по-перше, пошук шляхів до визнання та підтримки Антантою, по-друге, консолідація демократичних несоціалістичних соціальних груп та політичних сил, які бажали будувати незалежну УНР, по-третє, організація української армії, підвищення її боєздатності.

В Декларації від 17 лютого уряд засвідчив свою вдячність французькому командуванню (генерал д’Ансельм) за те, що «благородна Франція вкупі з другими державами Антанти і Злученими державами Північної Америки готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з більшовиками». Декларація містила й заклик до згаданих держав допомогти українцям у відбудові державності.

Однак французи не відступали від умов, сформульованих на переговорах у Бірзулі. Генерал д’Ансельм був зацікавлений у залученні українських військ до боротьби проти більшовиків, але не квапився допомагати їм зброєю і наполягав на усуненні з посад С. Петлюри й П. Андрієвського. Не підтримував він також ідеї визнання Антантою незалежності України. Все це загальмувало переговори. У березні з’ясувалося, що в Антанти немає сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні та Росії. Внаслідок більшовицької пропаганди її війська розкладалися. В березні вони під тиском Червоної армії, яка складалася переважно з повстанських частин отамана Григор’єва, мусили залишити Херсон і Миколаїв, а на початку квітня – Одесу. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту була стратегічною помилкою.«Що ж торкається взаємовідносин з Антантою, то в цім питанню цілий кабінет виявив аж забагато політичної наївності, – писав у газеті «Україна» І. Карай. – Вже в місяці березні стало всім ясно, що Антанта накреслила свою основну лінію політики на сході Європи: вона виразилася в воєннім союзі Франції й Англії з Добровольчою армією та реальній допомозі Колчакові й Денікінові в їх змаганнях за відбудову дореволюційної Росії. Таким чином, два дорогі місяці, котрі треба було використати на організацію і зміцнення внутрішніх національних сил, пропали марно. Повне фіаско переговорів з французьким командуванням в Одесі, втрата майже всієї території України здискредитували до решти кабінет Остапенка і підірвали довір’я громадськості та армії до його дальшої діяльності».

Змістивши акценти урядової діяльності в бік зовнішньої політики, уряд С. Остапенка не став шукати підтримки в народних масах. Він так і не видав жодного програмного документа з роз’ясненням своєї політики. В умовах розвитку революції, коли зміна настроїв широких верств населення важила більше, ніж танки Антанти, це було грубою помилкою. Уряд опинився в цілковитій ізоляції. «…Саме в цю добу загальна анархія і хаос на українському фронті досягли найвищого щабля, – свідчив І. Мазепа. – За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю. Тому грубі мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі».

Під впливом більшовицької, явно популістської агітації, спрямованої, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний зрівняльний поділ, в Україні швидко поширювались прорадянські настрої. Вони охопили й армію УНР. Навіть січові стрільці, які послідовно й твердо стояли на антибільшовицьких позиціях, перейшли на радянську платформу, оголосивши у своїй декларації від 13 березня, що вони із «запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, котра заводить лад і порядок».

21 березня у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, відрізаного (внаслідок захоплення радянськими військами Жмеринки) від решти армій УНР, створило революційний комітет (отамани Волох, Загродський, Колодій), який також заявив про свій перехід на радянську платформу. 22 березня у Кам’янці-Подільському під головуванням В. Чехівського утворився з представників УСДРП та УПСР (центральна течія) Комітет охорони республіки. Він так сформулював свою програму: 1) охорона порядку і спокою; 2) домовленість з Директорією про негайне припинення переговорів з французьким командуванням в Одесі і розгортання переговорів з радянським урядом України на основі визнання радянськими урядами України і Росії самостійності й незалежності України, виведення російських військ з території України та формування нового українського уряду. Хоч цей комітет 28 березня самоліквідувався, він завдав серйозного удару проантантівським позиціям Директорії та уряду С. Остапенка.

Не сприяли популярності уряду й фатальні невдачі армії УНР. Не встигши пробути у Вінниці три тижні, уряд змушений був організовувати нову евакуацію державного апарату, скоротив його до мінімуму. В міністерствах залишались практично одні керівники з штатом в кілька осіб.

Короткий час уряд перебував у Жмеринці, потім у Проскурові, який теж довелося залишати через кілька днів. Це вело до паралічу влади. «Реальної роботи не провадилось майже ніякої, – згадував товариш міністра продовольчих справ М. Тимофіїв. – Всі жили чутками й плітками, котрі невпинно і невтомно переносились з вагона в вагон і утворювали нестерпиму атмосферу взаємного недовір’я і дрібного інтриганства; цей маразм тягнувся до самої евакуації [з] м. Проскурова. В момент евакуації Остапенко, Мацієвич і О. Шаповал були в Одесі на переговорах з Антантою […] як і завше, евакуація із Проскурова одбулася хаотично – не було навіть призначено, до якого пункту виїхати. Називали Кам’янець, де вже були деякі міністерства, але частина міністрів спинилась в Ярмолинцях, потім в Гусятині, а частина поїхала в Кам’янець. Тимчасовий голова Ради Міністрів Чопівський з Ярмолинців через Гусятин поїхав в Станіславів разом з державним секретарем Корчинським, залишивши своїм заступником в Гусятині п. Архипенка, міністра земельних справ. Директорія була розкидана – Петлюра їздив по фронту, Макаренко – по Галичині, Андрієвський сидів в Станіславові, а Швець з директорійським добром (борошно, цукор і проч.) сидів в Гусятині». Нарешті, в кінці березня 1919 р. місцем осідку державного центру УНР стало Рівне.Поки уряд С. Остапенка вів безрезультатні переговори з французьким командуванням, від якого чекав військової допомоги, на величезній території України, захопленій більшовиками, почав назрівати перелом в політичних настроях. Маси населення, які нейтрально або й з співчуттям зустрічали більшовиків у січні-лютому, протягом короткого часу різко змінили своє ставлення до них. Причиною незадоволення були запроваджені більшовиками політика диктатури більшовицької партії, нехтування національними особливостями України та «воєнний комунізм». Незадоволення швидко переросло у вибух селянського повстанського руху.