Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія

Згадана декларація не містила жодного слова про можливість ведення переговорів з радянським урядом України. Адже на той час більшовики перейшли від популістських обіцянок до політики продрозкладки, одержавлення землі, використання земельного фонду для створення радгоспів, комун, інших форм колективних господарств, обмеження вільної торгівлі. Все це підняло село проти комуністичної влади. Уже в квітні вона оголосила поза законом отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака. Селянські повстання, що охопили Україну, вселяли надію в уряд Б. Мартоса. Якраз на союз з повстанцями й політичними течіями, які очолювали цей рух (українські ліві есери й соціал-демократи-незалежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс на власні сили.

Але й цього разу декларації не стали реальністю. Українським політикам так і не вдалося об’єднати національні сили в єдиний фронт. Та й самій Директорії бракувало єдності. П. Андрієвський та Є. Петрушевич не визнавали новостворений уряд Б. Мартоса. Між ними і С. Петлюрою та А. Макаренком виникли гострі суперечності.

Ситуація на фронті в кінці квітня – на початку травня продовжувала погіршуватись. 5 травня уряд Б. Мартоса змушений був залишити Рівне й евакуюватися до Радзивилова. Туди ж із Здолбунова переїхали члени Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко. 9 травня вони обрали С. Петлюру головою Директорії. 13 числа на нараді Директорії та уряду зі складу Директорії було виведено П. Андрієвського. Однак ці організаційно-політичні акції не сприяли загальному поліпшенню становища. Мабуть, якраз тоді з’явилася приповідка «У вагоні Директорія, під вагоном – територія». 14 травня польська армія генерала Ю. Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками, розгорнула наступ у північно-західній Волині проти військ УНР. До рук поляків потрапила величезна кількість боприпасів та амуніції, що зберігалися на складах у Луцьку. Втративши власну територію, Директорія і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, а потім – у Тернополі.2 червня польські війська захопили й Тернопіль, тож уряд УНР терміново перебрався на станцію Богданівка. В цей критичний момент він опинився між двома ворожими таборами: поляками, що заволоділи Тернополем, і більшовиками, які контролювали Волочиськ. Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10–20 км, де знайшли притулок уряд і армія УНР. До цього слід додати, що навесні 1919 р., після призначення Директорією уряду Б. Мартоса, різко погіршилися стосунки між наддніпрянськими й галицькими політиками. «До формального розриву між галицьким і наддніпрянським урядами не дійшло, але фактично вони йшли своїми окремими шляхами, – писав І. Мазепа. – Правда, галицький уряд не чинив ніяких особливих перешкод нашому урядові в підготовці нового наступу проти більшовиків. А поза тим усюди ширилась пропаганда проти нашого уряду і Петлюри. Під впливом цієї пропаганди знаходилися найвідповідальніші представники галицького уряду. Так, наприклад, президент Української Національної Ради Є. Петрушевич у розмові з деякими членами наддніпрянського уряду заявляв, що, мовляв, Антанта Петлюрі не вірить, бо вважає його за більшовика, і тому не дасть допомоги Україні, доки на чолі армії стоятиме Петлюра». Такої ж позиції дотримувалися праві українські сили. Вони, як свого часу й ліводемократичні, не хотіли визнавати своєї поразки і підтримувати діяльність уряду Б. Мартоса. У червні П. Андрієвський написав С. Петлюрі гострого відкритого листа, в якому оприлюднив спосіб, яким було створено уряд Б. Мартоса, назвав його неконституційним і заявив, що такий поворот справ примусив «мене де-факто не брати участі в роботі Директорії, бо не міг я підписуватись і відповідати за те, співтворцем чого я не був». Він називав уряд Б. Мартоса пробільшовицьким і нефаховим, закликав його відійти від державної роботи. Одночасно праві готували новий державний переворот.

9 червня у Проскурові отаман П. Болбочан спробував оволодіти Запорозьким корпусом і з його допомогою вчинити заколот проти С. Петлюри. Але й цього разу виступ правих провалився. Наступного дня П. Болбочана арештували, а 28 червня розстріляли.

Незважаючи на несприятливі умови, в травні–червні командуванню вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня було ухвалено закон про державну військову інспекцію. Її очолив полковник В. Кедровський. Інспекція сприяла якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський. 6 червня уряд УНР вернувся на свою територію. На кілька місяців місцем його осідку став Кам’янець-Подільський. «Після тісних вагонів, в яких ми перебували кілька місяців у тяжкій і небезпечній евакуації, Кам’янець видався нам великим і гарним містом, в якому легко розмістились всі наші міністерства і весь наш урядовий апарат», – згадував М. Ковалевський, на той час міністр земельних справ. З поверненням на свою територію уряд УНР активізувався, прагнучи будь-що втілити в життя декларовану в квітні орієнтацію на власні сили. У цьому зв’язку він надавав особливого значення повстанському рухові, який широко розгорнувся в тилу більшовиків. 9 червня в Чорному Острові завершилися переговори між урядом і представниками Всеукрревкому, який очолював повстанський рух на Правобережній Україні. Від імені Всеукрревкому переговори вели українські есери й соціал-демократи-незалежники Д. Одрина, Т. Черкаський, І. Часник, А. Пісоцький. Сторони дійшли згоди в тому, що залишається чинною рівненська декларація уряду, але на місцях формуються трудові ради не лише з контрольними, а й адміністративними та господарськими функціями влади. Д. Одрина і Т. Черкаський увійшли до уряду Б. Мартоса.