Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія
Ця обставина додала аргументів критикам урядового курсу С. Остапенка. Українські есдеки та есери повели енергійну агітацію за зміну уряду, але у березні Директорія ще сподівалась на успіх у переговорах з Антантою. Лише залишення французькими військами Херсона та Миколаєва, а згодом Одеси, які захопила Червона армія, розвіяло останні надії. На початку квітня у Рівному відбулася державна нарада з участю членів Директорії, Трудового Конгресу, представників українських політичних партій, на якій розгорілася дискусія про новий курс урядової політики і у зв’язку з цим про зміну Кабінету міністрів. УСДРП та УПСР (центральна течія) прийшли на цю нараду з попередньо виробленою програмою, яка передбачала не лише зміну уряду, а й реорганізацію складу Директорії, регламентацію її функцій.
Персонально до Директорії мали увійти С. Петлюра та А. Макаренко, до яких додавалося по одному представнику від ЗОУНР, УСДРП та УПСР. Директорія повинна була лише затверджувати закони, ухвалені Кабінетом міністрів, та репрезентувати УНР на міждержавному рівні. Вона отримувала чітко встановлений бюджет і мала видавати свої розпорядження через відповідні міністерства. Всі члени Директорії визнавалися рівними в правах, а повноправний кворум складався з 3-х осіб.
Уряд, який підвищував свій статус, насамперед повинен був припинити внутрішню громадянську війну, забезпечити легальну діяльність політичних партій, які не виступали проти суверенності УНР, і негайно організувати трудові ради. В справі зовнішньої політики уряд одержував новий пріоритет: якнайшвидше досягти примирення з РСФРР, забезпечивши визнання нею самостійності УНР.
На державній нараді ліві гостро критикували партію самостійників-соціалістів, звинувачуючи її у провалах військової політики, розквіті отаманщини, втраті авторитету уряду, навіть у дискредитації самої української ідеї в очах народу.
Член Директорії П. Андрієвський та група правих (О. Ковалевський, М. Корчинський, О. Макаренко) відстоювали незмінність урядової полтики. П. Андрієвський згоджувався лише на персональні зміни в уряді, інший член Директорії – А. Макаренко стояв за новий уряд. С. Петлюра своєї остаточної думки на нараді не виявив і виїхав до Здолбунова. 9 квітня в Рівне він надіслав телеграму Б. Мартосу, в якій запропонував йому «негайно приступити до сформування нового Кабінету Міністрів, аби останній міг зараз же приступити до роботи». Очевидно, у Б. Мартоса уже були кандидати на ключові міністерські посади, тому що того ж дня вийшли наказ № 134 та постанова № 1592 Директорії УНР про демісію уряду С. Остапенка та призначення «Головою Ради народних Міністрів і міністром фінансів Бориса Мартоса, заступником Голови Ради народних Міністрів і міністром юстиції Андрія Лівицького, міністром внутрішніх справ Ісаака Мазепу, народним міністром земельних справ Миколу Ковалевського, виконуючим обов’язки військового міністра Григорія Сиротенка, міністром і керуючим іншими міністерствами, крім вищезазначених, продовжувати виконання своїх обов’язків на правах тимчасово керуючих міністерствами». З джерел відомо, що наказ і постанова спочатку були підписані лише двома членами Директорії – С. Петлюрою та А. Макаренком. Юридично без підпису третього члена Директорії вони не були правочинними. Створилася ситуація, коли в УНР було два уряди: старий не складав повноважень, а новий приступив до діяльності. Правда, така ситуація була недовгою, приїхав Ф. Швець і додав свій підпис під цитованим документом. Б. Мартос тривалий час не міг заповнити уряд новими міністрами: досвідчених кадрів не вистачало, а праві стали до уряду в опозицію. Поступово до призначених одразу в уряд міністрів додалися: В. Тенницький (міністр закордонних справ), А. Крушельницький (міністр народної освіти), М. Шадлун (міністр шляхів), А. Шранченко (міністр народного господарства), О. Безпалко (міністр праці), І. Лизанівський (керуючий управлінням преси й інформацій), І. Паливода (керуючий міністерством пошт і телеграфів), М. Білоус (керуючий міністерством народного здоров’я), В. Кабачків (виконуючий обов’язки державного контролера), М. Мирович (керуючий міністерством культів), П. Красний (керуючий міністерством єврейських справ).29 квітня при ідейній підтримці правих отаман Оскілко вирішив здійснити у Рівному державний переворот, арештував членів Ради народних міністрів і мав намір арештувати С. Петлюру. Проте останньому доволі легко вдалося придушити заколот і відновити урядову роботу. 12 квітня уряд Б. Мартоса оголосив свою «програмову декларацію». В ній ішлося про те, що суверенному життю українського народу заважають два вороги: «польське панство» і «російське комуністичне більшовицьке військо». Новий уряд УНР закликав усі українські політичні й соціальні сили «не дати чужинцям вкінець знищити рідний край», стати на боротьбу проти «чужинецької неволі російських комуністів» за вільну й незалежну Україну. Кабінет Б. Мартоса, на відміну від попереднього уряду, урочисто заявив, що «не кликатиме собі на допомогу чужої військової сили з будь-якої держави». Декларуючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв звернути особливу увагу на забезпечення армії та сімей військовослужбовців, а також фактично здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р. злуку західних і східних українських земель.
Намагаючись поєднати демократичну державну систему з радянською, уряд передбачав контроль за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад. Селянам було обіцяно демократичну земельну реформу, робітникам – допомогу у відновленні роботи фабрик і заводів, вільне функціонування профспілок.