Уряди Української Народної Республіки доби Директорії - історія

Намагаючись дати певні соціальні аванси селянству й робітникам, Унверсал Трудового Конгресу обійшов мовчанкою надзвичайно вагомі конституційні підвалини УНР, зокрема про розподіл владних функцій між Директорією та урядом, межу їх компетенції. Ця обставина в майбутньому постійно давала себе знати негативними проявами. Таким чином, Трудовий Конгрес не виробив цілісної політичної системи, хоча зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою та антибільшовицькі настрої в Директорії. Ще більше ці настрої зміцнив невдалий для УНР хід війни з РСФРР. Червоні війська швидко і досить легко просувалися вглиб української території, їм симпатизувало міське пролетарське населення. Це ж можна сказати і про бідніше селянство. Маятник же політичних настроїв державної еліти УНР став зміщатись зліва вправо. Проголошені в грудні ідеї міждержавного нейтралітету забувалися, розпочався пошук контактів з могутньою на той час Антантою.

Ця обставина показала, що коаліційний уряд втратив будь-який сенс. 31 січня 1919 р. Директорія видала наказ № 115, яким звільнила згідно з проханням весь склад уряду В. Чехівського і одночасно доручила С. Остапенкові скласти нову Раду міністрів. Це був певний крок вперед, невеликий карт-бланш прем’єру, адже В. Чехівському дістався уже сформований уряд. Проте 31 січня не стало останнім днем роботи старого кабінету. Йому довелося працювати ще два тижні, провести евакуацію державного апарату УНР з Києва до Вінниці, яка з 2 лютого стала центром осідку Директорії та уряду.

Початок лютого приніс значні політичні зміни в життя УНР. У цей час відбулися перші неофіційні контакти представників УНР з французьким командуванням. Французи вимагали реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру та В. Чехівського, створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками, підпорядкувати її союзному командуванню. Залізниці й фінанси УНР мали перейти під контроль Франції. Ці вимоги викликали невдоволення учасників чергової державної наради, але з огляду на важкий стан справ на протибільшовицькому фронті було вирішено продовжувати переговори. Українську делегацію очолював уже призначений на той час головою уряду С. Остапенко. Від імені Директорії він домагався визнання Антантою суверенітету України. Французи залишались на своїх позиціях. Сторони не дійшли згоди, українська делегація вернулася до Вінниці.

Обставини вимагали рішучих заходів. Дві провідні українські партії (УСДРП та УПСР), посилаючись на нові міжнародні моменти в українській державній справі, відмовились від участі у владі, відкликали 9 лютого з уряду та Директорії своїх членів. З огляду на таке рішення В. Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії, а С. Петлюра та Ф. Швець – про вихід із своїх партій.

Ці кроки мали продемонструвати Антанті, що Директорія пішла на поступки. Рівночасно було перервано безуспішні переговори в Москві з РНК РСФРР української делегації на чолі з В. Мазуренком, які розпочалися ще в середині січня. 10 і 12 лютого повноважний представник УНР на мирній конференції в Парижі Г. Сидоренко звернувся до її учасників з нотами, де повідомлялося про війну РСФРР проти УНР та імперіалістичну політику більшовиків. Він зажадав визнання державами Антанти й США незалежності УНР як «єдиного засобу привернення негайного тривалого спокою і порядку в Східній Європі», оскільки уряд УНР протидіє більшовицькій експансії.13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів. До неї увійшли представники трьох правих українських партій – соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників і народних республіканців, які орієнтувалися на демократичні засади й держави Антанти. Персонально склад уряду виглядав так: прем’єр-міністр – С. Остапенко, міністр військових справ – О. Шаповал, мністр внутрішніх справ – Г. Чижевський, міністр фінансів – С. Федак, міністр народного господарства – І. Чопівський, міністр земельних справ – Є. Архипенко, міністр закордонних справ – К. Мацієвич, керуючий справами міністерства юстиції – Д. Маркович, керуючий справами міністерства шляхів – П. Пилипчук, керуючий справами міністерства освіти – І. Огієнко, керуючий справами пошт і телеграфів І. Штефан, керуючий справами міністерства праці – Л. Михайлів, керуючий справами мністерства культів – І. Липа, керуючий справами народного здоров’я – І. Корчак-Чепурківський, керуючий справами міністерства морських справ – М. Білинський, керуючий справами міністерства преси – О. Назарук, тимчасово виконуючий обов’язки міністра єврейських справ – А. Ревуцький, державний контролер – Д. Симонів, державний секретар – М. Корчинський. Невдовзі уряд зазнав деяких кадрових змін. Захопленого поляками у полон у Львові С. Федака на посту міністра фінансів змінив М. Кривецький, а міністерство праці було скасоване. Сім членів кабінету В. Чехівського зберегли свої посади у новому уряді.

Кабінет С. Остапенка був позбавлений яскравих політичних особистостей, яких бракувало і в попередньому складі. Проте це не бентежило нового прем’єра. Сильною стороною діяльності уряду він вирішив зробити насамперед фахові якості міністрів та порядок в роботі. 14 лютого уряд ухвалив тимчасовий закон «Про порядок внесення й затвердження законів в Українській Народній Республіці». Закон запроваджував певну регламентацію в діяльність уряду, виділяв в ньому дві структури: Кабінет народних міністрів та Раду народних міністрів. Кабінет складався з голови уряду та міністрів: закордонних справ, народного господарства, земельних справ, внутрішніх справ, фінансів та військових справ. В засіданнях Кабінету народних міністрів брали участь державний контролер та державний секретар з правом дорадчого голосу. Рада народних міністрів складалася з членів Кабінету народних міністрів та керуючих справами міністерств. Процес підготовки та ухвалення законів регламентувався наступним чином: проекти законів та постанов, підготовлені відповідними відомствами, подавалися безпосередньо голові Кабінету народних міністрів. Він на свій розсуд передавав їх на розгляд та ухвалу Кабінету народних міністрів чи Раді народних міністрів. Ухвалені цими установами проекти законів та постанов, остаточно відредаговані Державною канцелярією, підписувались головою Кабінету народних міністрів, відповідним міністром чи керуючим справами міністерства і передавалися Директорії головою Кабінету міністрів та державним секретарем. В надзвичайних випадках Директорія могла видавати закони і без участі Кабінету міністрів. Проте сподівання на порядок і демократичні процедури виявилися марними, а історія урядування С. Остапенка такою ж короткою, як і його попередника.