Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні
Потебня постійно повторював й розвивав думку про те, що "поезія (мистецтво), як і наука, є тлумачення дійсності, її переробка для нових більш складних вищих цілей життя" [цитати за 9, с. 67]. Серед цих "вищих цілей" Потебня на перше місце висував виховну функцію літератури. Він неодноразово нагадував, що поезія здатна формувати, давати форму мріям юності й виділяв такі різновиди поезії: народна, усна, чиста й дидактична.
Виходячи від найближчих до нас явищ, ми під народною поезією розуміємо насамперед поезію нижчих верств сучасного суспільства, верств ,які майже не знають писемності, школи, науки. В цьому розумінні народна поезія як така, що містить в собі меншу долю свідомості , є природною. Вона не зовсім правильно протиставляється не поезії тільки вищих, писемних, вчених верств, а всій словесній продуктивності цих верств, тобто як поезії, так і прозі. Народна поезія і література служать представниками двох різних станів людської думки, які відносяться один до одного як ступені, попередній й наступний.
Був час, коли літератури не було. Тоді, як звичайно, народна поезія панувала , тобто була найпомітнішим продуктом людської думки. Поділу верств на вищі культурніші і нижчі не біло.
Тому під народною поезією ми розуміємо поезію всього народу до його поділу на класи, які помітно відрізняються за ступенем культури. У відомих творах народної, тобто усної і безособової, поезії ми повинні бути готові зустріти підготовку літературних явищ; навпаки, первісні продукти літератури повинні в дечому нагадувати настрій думки, властивий народній поезії. Різкою ознакою залишається тільки те, що міститься в самому слові "література", саме те, що літературний твір у самому виникненні передбачає писемність.
Лише тривале користування писемністю та її удосконаленнями дає особистій думці помітний ступінь самовпевненості, властиве нашому часові ставлення до минулого. Можливо, ніколи людина не усвідомлювала так виразно, як тепер, свою залежність від минулого і не визнавала таким важливим його вивчення. Але це є невіра в авторитет як зразок для наслідування, свідоме або несвідоме визнання його важливості як вихідної точки для дальшого руху думки. Історія є наставниця життя не тому, що прямо учить, як бути в даному випадку, а тому, що звільняє від даремного витрачення сил, вказуючи на пройдені шляхи, якими ходити вже неможна. Загальне панування відомої думки є доказом не її істини, а того, що вона вже дозріла й готова змінитися під напором особистої думки, на ній заснованої.
Навпаки, чим ближче до повної відсутності писемності і науки, яка склалася відокремленими особистими зусиллями, тим не сміливіше особиста думка тулиться до авторитету і тим більша схильність жити за старовинним звичаєм. Кращим хранителем переказів, які настроювали на свій лад і все суспільство, є старечість, сама по собі схильна бачити зло попереду і щастя в минулій юності.
За панування цих умов і поезія хоча й переробляє нові враження, але "звернута назад до минулого" [15, т. 1, с. 596].
В усній поезії в зв’язку з відносною простотою думки перебуває повільність її течії й слабість узагальнення. Увага так само довго зупиняється на важливому й неістотному з пізнішого погляду. Для полегшення пам'яті слухача сказане багато разів потім повторюється буквально. Наприклад, сказано, що послові дається таке-то доручення, потім, коли говориться про виконання, то саме доручення повторюється дослівно [15, т. 1, с. 63-65].
До висновків.
Отже, в народній поезії, незважаючи на невідому множину проміжних форм, ми здебільшого не можемо встановити різницю між варіантами й новою піснею. І для слухача особистий авторитет співака і авторитет переказу, носієм якого є співак, почасти нероздільні. Тим часом за панування писемності встановлюється різниця за ступенем міцності й істотності творів думки.
Якщо присутня або відсутня зовнішня свідома мета, то поезія ділиться на дидактичну в широкому розумінні й чисту.Щоб бути дидактиком і в той же час поетом, потрібно володіти любов'ю до істини, яка не допускає створення прикладу на догоду тому, що ним повинно бути доведено. За цієї умови дидактична поезія рівноцінна з чистою. Достоїнство дидактичної поезії залежить також від того, що нею повинно бути доведено. Це те, що повинно бути наглядно зображено, може бути образом характеру й настрою самого поета. В такий спосіб дидактична поезія є суб’єктивною і в певному розумінні ліричною. Цей ліризм і дидактичність – в дійових особах романів, драм, вустами яких говорить сам автор.