Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

До елементів офіційної "руської" народності, проповідуваної в 40-их рр. під час спорів між російськими слов'янами і западниками, належала також вірність царю і православній вірі. В розумінні тодішніх апологетів російського самодержав'я "народність" зводилася до оборони основних принципів російської імперії.

Ту теорію про єдину "руську" народність після невеликої перерви відновлено знову при кінці 70-х і у 80-их рр. Українська мова, а тим самим і українська нація, опинилася тоді під важким тягарем смертного присуду з 1876 р.

В таких часах доводилось Потебні висказувати і обороняти свої строгі наукові погляди про українську мову і народність. Те, що він в тій справі говорив і писав, мусимо нині цінити як знамениту і смілу оборону української нації в найтяжчому періоді нашого невольницького життя.Науковий аналіз поняття "нація" доходить звичайно лише до з'ясування декількох його складових елементів, до з'ясування декількох атрибутів нації, таких як спільнота мови, спільнота історико-культурних переживань і бажань. Але досвід показує, що все те ще не вичерпує усього змісту поняття нації, не розгадує самої суті національної своєрідності даної групи людей, не з'ясовує факту самих народів і основ дальшого розвитку нації, як цілості. Ті невідомі сили, ті невідомі підвалини, з яких виростають різні зовнішні прояви національного життя, звичайно називають ядром нації. Тому, що неможливо схопити його раціональними засобами, говорять звичайно лише загально про "містичне ядро нації", як про щось, об’єктивно даного, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси, та що може видобутися на поверхню свідомості і стати керманичем усіх національних змагань в усіх ділянках життя. Об’єктивна національність може вийти із темних глибин підсвідомого хотіння на ясний шлях свідомих зусиль волі. На грунті даної нації можна і треба плекати ідею власної національності не лише у формі пізнавання власної національної своєрідності та у формі ясної культурної і політичної програми, основаної на такім пізнанню. І лише ідея національності, координуючи свідому волю одиниць забезпечує в нинішні часи дальше існування і розвиток нації як цілості. Національність лише тоді стане підкладом модерної нації, коли, випливаючи з незнайомих глибин людської природи, при помочі усвідомлення і витривалої праці інтелекту, перетворить своєрідність ірраціонального чуттєвого наставлення на послідовний ряд актів свідомої волі. В такому розумінні сильну національну волю даної людської громади можна вважати критерієм її життєздатності як нації.

Такі були у загальних рисах погляди О. Потебні про суть національності.

Про сам процес повстання нації находимо у Потебні лише короткі натяки, на його думку рішаючим чинником н. пр. при диференціації слов'янської сім'ї на окремі народи, при розвитку національних своєрідностей поодиноких слов'янських народів, були не зовнішні впливи, лише внутрішні зародки.

Це порівняння вживає Потебня для подальшого розвитку своєї думки. Подібно як музика, треба учити вибравши для цього один інструмент, так і для розумового розвитку дитини найкращим інструментом є мова матері. Багатомовність в ранньому дитячому віці, на думку Потебні, дуже шкідлива і залишає сліди на ціле життя. “Знання двох мов в ранньому віці це не є опанування двох систем і передавання одного і того самого кола думок, лише роздвоєння цього кола, через що затруднюється досягнення одно цілого світогляду та перешкоджається науковій абстракції” [ ]. Приклад Пушкіна, Тютчева й інших, котрі вже в дитячому віці говорили кількома мовами не суперечить загальному правилу. Велика талановитість може перемогти шкідливий вплив багатомовності, але справжня геніальність виявляється лише в одній мові. В таких визначених одиницях, як Тютчев, діяльність думки при допомозі чужої сови без сумніву відбувалася не лише зі шкодою для думки в рідній мові, але також зі шкодою для загальної продуктивності.

У самого Тютчева – каже Потебня – можна зауважити “вузькість сфери набутої його російською мовою. Він зробив би більше, як би при такім самім таланті і при такій самій праці опанував лише одну мову, а інші знав лише в такій мірі, настільки це потрібно для розбудження думки, що іде по колії рідної мови. Тютчев, що складав вірші лише на російській мові, а листи і статті писав лише на французькій, був для Потебні “найкращим прикладом того, як уживання такої чи іншої мови дає самій думці такий чи інший напрямок, або навпаки, як прочуваючи, що надходить даний напрямок думки, людина переходить до такої чи іншої знаної їй мови” [ ].

Питання багатомовності це питання гігієни думки і вона, на погляд Потебні, мусить колись дочекатися наукового пояснення. На думку Потебні, що коли психологія доживе до кращих часів, то в ній буде окремий розділ про “недуги думки в дитячому і зрілому віці як наслідок багатомовності.На міжнародному конгресі в справі двомовності, який був скликаний у 1928 р. в Люксембурзі заходами Женевського міжнародного юра для справ виховання, де предметом нарад були психологічні і педагогічні проблеми, пов’язані з тим, що дитина змалку вчиться в чужій, не матірній мові, і де розглядено, який вплив має двомовність на духовний розвиток дитини, всі дослідники (Гемс, Сагер, Францс Сміт) на основі зібраних спостережень дійшли до однакового висновку, що матірна мова має своєрідну духовну вартість і найкраще надається для розумового розвитку дитини, та що школа не повинна про це значення рідної мови забувати; а далі, що двомовність, залежно від ступіня мовних здібностей дитини, більше або менше шкідлива і часом спричиняє у дітях поважні психічні збурення. На основі дослідів висловлено, що двомовність відбирає також фантазію та може бути причиною таких збурень, як загальна неповоротність, ліворучність, загикування. Взагалі стверджено експериментально, що двомовність впливає гальмуючи у дітей у шкільній науці, далеко вищий інтелектуальний розвиток у тих дітей, котрі вживають лише одну мову.