Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

“Освічена людина – каже Потебня – більш витривалу своїй народності ніж простолюдець... Літературно освічена людина свого народу має цей плюс перед простолюдцем, що на нього впливає багатовікова струя народного життя, а на простолюдця лише незначна частина народної традиції, звичайно майже виключно усна традиція одної місцевості” []

Сила цілої нації може з’явитись лише як наслідок сили одиниць. Згідно з тим кожний мусить зачинати розбудову нації від себе самого. Плекаючи наперед у себе ідею національності та перетворюючи підсвідоме національне змагання у свідому активну волю. Від такої волі одиниць залежить дальший розвиток їх нації.

Потебня добре бачив, у якій сфері людської душі лежить та сила, що веде до розв’язки таких питань як самостійність нації. Збереглося кілька його надзвичайно цінних слів, з яких бачимо. Що це якраз сфера волі, сфера хотіння, звідки і він сподівався вирішення української справи.

Таку були погляди Потебні про саму суть нації і про можливість перетворення української етнографічної маси на повноправну українські націю. І, лише маючи на увазі сучасний йому сумний стан української нації, він міг висловитися так, як про це згадує Освеніно-Куліковський у своїх спогадах. Про будучність української нації він цілком певно думав не так скептично. Як про це інформує Куліковський. На це вказує ціла система думок Потебні. Він вірив у можливість дальшого розвитку української літератури і життєздатність української нації взагалі. Самі думки Потебні не дозволяють нам ставити його в один гурт з тими його сучасинками (Метлинським, Костомаровим) котрі думали, що українська мова і українська нація завмирає і з поширенням вищої культури і цивілізації мусить цілком зникнути.

Можна би зробити Потебні закид, що він при своїх теоретичних міркуваннях про націю, звертав усю увагу лише на культурно-національний бік справи, неначе забуваючи про велику вагу політичної – державної сили для розвитку нації. Можна би зробити йому закид, що він до державної незалежності України взагалі не додумався. Можна би також оправдати його тими конкретними історичними обставинами другої половини 19 століття, коли наше українство все ще н виходило з пелюшок “южнорусизму” і “українофільства”. Та ми не робимо цього. Бо не маємо доказів на те, що Потебня справдні про державну незалежність України не думав. І про це він не забував, але виразно писати і говорити про це він, очевидно, серед тодішніх обставин не міг. О одному місці його статті про “Мову і національність” ми бачимо досить виразний слід таких думок. Потебня все дуже критично відносився до офіційного розуміння єдиної “руської народності”, яке тодішня російська думка ви двигала поруч православ’ям і самодержавям, як один із основних стовпів російської державності. А у згаданій статті він пише про це ось що:

Якби хто сказав, що поняття про єдиний народ містить у собі такі протиріччя, яких об’єднати не можна, і тому воно розбивається, то хтось інший міг би думати, що від цього заваляються стовпи державної і народної будови. Але для заспокоєння таких побоювань можна вказати на те, що ідеї загинання керувати життям щойно згодом, по довгих періодах часу, яких треба, щоби ті ідеї перетворилися, так би мовити, в чорнозем думки і т.зн. у суть таке, про що більше не говорять.

Для нас нема ніякого сумніву, що в тих словах криється думка і про майбутній розпад російської імперії і про витворення на її руїнах окремих національних дужав, між іншим і про витворення самостійної української держави, тої єдиної природної підвалини для повного здійснення української національної ідеї. Така національна ідея засвоєна нашою інтелігенцією, це був би той тривалий внутрішній вогонь, що пустив би в рух цілий наш національний корабель і вивів би його на шлях самостійного життя.

Розділ ІІІ. “Мова, як душа народу”

Багато є таємниць у світ, і одна з найбільших з-поміж них мова. Здається, ми знаємо якесь слово, немовби розуміємо його. Проте все, що закладено в нього впродовж віків нерідко не можемо повною мірою видобути. Потрібно докласти чимало зусиль, щоб заховане у слові постало перед нами у всій красі, глибині й неповторності.З раннього дитинства і до глибокої старості людина не відділяє пов’язана з мовою. Це єдине знаряддя, що вивищує людину над світом, робить її нездоланною в пошуках істини. Розпочинається прилучення дитини до рідної мови з малих бабусиних казок і материнської колискової пісні. І завжди і скрізь наш учитель – мова. Усі діяння наші, думи і сподівання закріплюються у слові. Через слово людина пізнає те, що недоступне було безпосередньому сприйманню у слові постають перед нашим зором сторінки давньої історії і здобутки майбутнього. За допомогою слова ми проникаємо в думи і почуття, які хвилювали людей за тисячоліття до нас. Завдяки його могутності не замулюється людський досвід. У мові є одиниця, без вивчення якої немислиме пізнання всього механізму мови. Ця одиниця – слово.