Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

“Визначення мови як роботи духу, зображаючи істотною ознакою мови рух, прогрес, підносить Гумбольдта над усіма попередніми теоріями” [цитата за4, с. 24], - писав О.О.Потебня.

До висновків

Отже, мова – це постійна діяльність. спрямована на перетворення членороздільного звука у вираз думки так виникає відома гумбольдтівська антиномія: мова такою ж мірою діяльність, як і твір. Ця антиномія наштовхнула її автора на нову ідею, що стала надбанням світового мовознавства, - ідею необхідності розрізнення мови і мовлення як взаємозв’язаних і водночас різних об’єктів наукового дослідження.

Отже, з гумбольтівського визначення мови як діяльності, залишається незрозумілим відношення слова до думки. Проте ця незрозумілість усувається наступним твердженням ученого – мова є орган, що створює думку, - яке викликає нові важливі суперечності, пов’язані з антиномією діяльності і твору: мислення, діяльність цілком внутрішня і суб’єктивна, часом стає чимось зовнішній і відчутним, стає об’єктом, який повертається до свого початкового джерела. При цьому думка не втрачає своєї суб’єктивності.

Якщо, при самому народженні слова в ньому виявляється протилежність об’єктивності й суб’єктивності, пов’язана з протилежністю мовлення й розуміння – мовних антиномій, на які вказував Гумбольдт. Тому їх можна інтерпретувати так: мова є необхідною умовою мислення окремої особи, бо в дійсності розвивається лише в суспільстві, не тільки тому, що вона розуміє саму себе. Взаємозв’язок мовлення й розуміння представляє протилежність об’єктивності й суб’єктивності: об’єктивність посилюється, коли той, хто говорить. Чує з чужих уст своє власне слово, й тому об’єктивність тут не втрачається, а, навпаки, підноситься, оскільки думка в слові перестає бути належністю однієї особи. Особиста думка, стаючи надбанням інших, приєднується до того. що є загальним для всього людства і що в окремій особі існує як видозміна, яка вимагає доповнення з боку інших осіб. Отже, мовлення й розуміння є одночасно і протилежність окремого й загального.

З протилежності мовлення й розуміння випливає, що мова є посередником між людьми й сприяє досягненню істини в колі людської думки, одночасно вона є посередником між об’єктивним світом та людиною, в цьому й полягає поєднання в собі об’єктивності й суб’єктивності. Об’єктивний світ існує незалежно від мови. Людина може наблизитися до цієї об’єктивності сфери з допомогою притаманних їй засобів пізнання і чуття, тобто суб’єктивним шляхом – через мову. Мова – це засіб не стільки виражати вже готову істину, скільки відкривати раніше невідому. У відношенні до людини, що пізнає світ, вона є чимось об’єктивним, а по відношенню до пізнавального світу – суб’єктивним.

Мова відзначає Гумбодьдт, - це творіння народу, але одночасно вона є продуктом творчості окремих осіб, бо кожного разу вона відтворюється, живе, змінюється тільки в устах окремих індивідів. Так постає ще одна антиномія – антиномія колективного та індивідуального в мові.Але в той же час мова як творчість народу завжди передує індивідуальним актам мовлення. Індивідуальний акт мовлення передбачає того, хто говорить, і того. хто слухає, розуміє, а це вже передбачає колективну мову творчість.

Існує така традиція, що здобутки мовної творчості передаються з покоління в покоління протягом тисячоліть, а проте кожне нове покоління вносить у мову щось своє, нове, і в наслідок змінює ту мову традицію, яка дісталась у спадок від предків. У цьому виявляється антиномне необхідності і свободи в мові. Вплив мови на людину – це свідчення мовної обов’язковості, зворотній вплив людини на мову – це вплив принципу свободи, бо в людині може народитися те, чого не можна пояснити, виходячи тільки з попередньої традиції.

Отже, віддаючи належне науковій вартості мовних антиномій Гумбольдта можна не погодитися з тими висновками, які з них виводить німецький мовознавець. Він сам вважав, о причина відмінностей у будові мов криється у відмінностях народних характерів, тобто він суперечить власним положенням: якщо мова є творіння духу, то вона, по-перше, не самостійна, тобто зв’язана з ним, а не божественно необхідна; по-друге, вона не потребує єдності з духом й відмінна від нього; по-третє; походження мови від народного духу є цілком людським.

“Надто помилковим – пише О.О.Потебня, - було ю порівняння знаменитих антиномій Гумбольдта з мимовільними і несвідомими логічними помилками на зразок тих, які ми бачимо у Беккера. Відмінність між Гумбольдтом й Госккером та, що перший – великий мислитель, який завжди відчуває, що могутні поривання його думки безсилі перед трудністю завдання, і завжди зупиняється перед невідомим, а другий у кількох дрібних фразах бачить до всіх таємниць життя й мови; перший, помиляючись, вказує нові шляхи науці, а другий тільки на собі доводить непридатність старих. Розв’язати питання про походження мови і відношення її до думки, за Беккером, - значить назвати мову організмом. За Гумбольдтом – примирити існуючі в мові суперечності мовлення і розуміння, суб’єкта і об’єкта , і індивідуума і народу, людського і божественного [цитата за 4, ст. 31]