Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

Потебня дуже скептично ставився до будь-яких спроб оцінювати поетичне слово лише з точки зору його раціоналістично-логічної однозначності і в зв’язку з цим не вважав за можливе прямолінійне застосування прийомів точних наук при аналізуванні явищ літератури і мистецтва. Він наполягав на тому, що в естетичних судженнях і оцінках необхідно постійно мати на увазі художню цілісність літературних явищ, їх ідейно змістовне значення в історії суспільства."В науці, – зазначав Потебня, відношення окремого випадку до закону доводиться за допомогою розкладення окремого випадку. Повнота і точність аналізу є мірою сили доказів правильності загального положення. В поезії зв'язок образу і значення не доводиться. Образ збуджує значення не розкладаючись, а безпосередньо. Якщо спробувати перетворити вигини поверхні, що утворює статую, на ряд математичних формул, то, не говорячи вже про те, що при цьому багато чого залишилося б неаналізованим, сукупність цих формул, сприйнятих послідовно, не дала б враження статуї." [цитата за 9, с. 101].

В іншому місці Потебня також відзначив, що "науковий факт тим більше для нас усвідомлений, чим більше розроблений", поетичний же образ або художній твір "не розкладається під час своєї естетичної дії" і збагнути їх можна лише в цілісному вигляді [цитата за 4, с. 153]. Таким чином, Потебня проти формалістичного розчленування живих літературних явищ.

Характерно, що теоретики російського формалізму 20-х років, які так активно обстоювали необхідність наукових принципів мовознавства в історії літератури, не були в змозі прийняти філологічні концепції Потебні в цілому, постійно виступали проти них, намагалися їх спростувати. Для формалістів, які бачили в мистецтві й літературі передусім засоби емоційної насолоди "дивовижністю", незвичайною ускладненістю, "грою" художніх форм, була чужою принципова спрямованість Потебні на історичну змістовність мови й літератури. Якщо Потебня вважав, що поезія відповідає самому духу мови, то для Р. Якобсона – "поезія насильство над мовою".

Потебня дуже негативно ставився до формалістичних крайностей у художній творчості, в поетичній мові. Він завжди стверджував, що висунення в мистецтві на перший план формальної сторони не може служити високим естетичним і етичним ідеалам. Водночас, іронічно ставлячись до поетів, котрі всіляко підкреслювали "новизну" своєї форми без відповідного художнього мотивування, Потебня висловлює глибокі думки щодо обов'язкового поновлення старих форм разом з появою нового змісту. "Хто розшукує слово не з тим, що б якомога точніше виразити думку, а щоб сказати покрасивіше, той не надає серйозного значення думці для себе… Звідси стає ясно, що справжні поети не ті, які силкуються здаватися такими і роблять із поезії наслідувальне ремесло, а ті, для яких це є справою їх душі, що такі поети дуже часто беруть готові форми для своїх творів. Але, певна річ, тому що зміст їх думок являє багато особливостей, то вони неминуче вкладають у ці готові форми новий зміст і тим змінюють ці форми" [12, с. 148].

Ті, хто справедливо виступає сьогодні проти догматичного розуміння реалізму як обов’язкової життєподоби художніх образів, можуть з певною настороженістю сприйняти висловлювання Потебні про "готові форми". Ось чому варто нагадати, що Потебня мав досить широкий погляд на реалістичне мистецтво і розумів можливості найрізноманітнішого відбиття в ньому дійсності. Щодо цього він з граматичною ясністю висловив свою точку зору: "У будь-якому мистецтві є своя умовна неправда, яка окрім особистих помилок, становить природу цього мистецтва, і, отже, з іншої точки, є вищою правдою" [11, с. 37].

Не випадково, розглядаючи твори російських критичних реалістів ХІХ століття (Пушкін, Гоголь, Щедрін), Потебня зазначає, що фантастичність, гротескність окремих їх образів зовсім не суперечить реалістичному зображенню дійсності, а лише поглиблює і алегорично виражає найхарактерніші її риси. "Фантастичність сумісна з реальністю" – ось висновок, до якого приходить Потебня в результаті дослідження гротескних образів письменників реалістів. [цитата за 9, с. 306].

Однак, Потебня завжди вважав, що під час розвитку будь-яких літературних форм основи поетичної мови мають спиратися на природну, мудру і ясну простоту, на глибоку художню доцільність. Основний його висновок щодо поетичної мови в цивілізованому суспільстві говорить; "В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і по відношенню до писемної мови суспільства совість, чуття користі, міри, краси, що однаково зв’язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна зростати, але непомітно, як трава зростає. Все, що зупиняє на самому слові, будь-яка не тільки неясність, а й політична незвичність його, відвертає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо" [цитата за 9, с. 146]. Думається, що ці висновки Потебні по-своєму глибоко відповідають на суперечки, які точаться серед сучасних письменників критиків щодо новаторства в галузі поетичної мови, щодо змін в її лексичній і синтаксичній структурі.Вбачаючи в поезії пізнання світу, Потебня не міг погодитися з тими, хто висунув і підтримував теорії "чистого мистецтва". У своєму визначенні родових ознак поезії він спростовує відому тезу Володимира Соловйова про "некорисність" мистецтва. Слід відзначити, що до наукового рівня концепцій В.Соловйова, який мав великий вплив на формування естетики російського декадансу, Потебня взагалі ставився скептично. Говорячи, наприклад, про намагання Соловйова вивести ідею краси із ідеї світла, він іронічно відмітив: "Я беруся довести йому із документами в руках, що він просто міфотворець: він, не знаючи того, воскрешає стародавній міф, – це разючий приклад ненаукового, нефілософського, відсталого мислення." [14, с. 177].