Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні
При такому розумінні, найважливішим елементом й зовнішнім знаком національності є мова, спільна для цілої групи. Та це лише один із елементів національності, на яку складається цілий ряд прикмет психофізичної структури нації, при чому, мова, неначе шерсть на звірині найкраще виявляє внутрішню своєрідність цієї структури.
Але і втому другому розумінні під словом “нація” скривається часом різний зміст. Звичайно нацією позначають таку етнографічну окремі групу людей, яка у своєму розвитку дійшла вже до високого ступеня національної самосвідомості і витворила значну культурно-етнографічну масу. Всі ці відтінки значення слова “нація”, “національний”, “Національність”, можемо знайти і в українській літературі. Про українців знайдемо часом з однієї сторони виспів. що це не нація, а лише етнографічний матеріал. А з іншої сторони, що це окрема самостійна нація. Так н.пр. Михайло Грушевський писав колись, що від співпраці української інтелігенції залежить розв’язка “питання життя і смерті для укр. націонал. діла, для укр. народну – чи стане він справжньою “нацією” чи завмре в ролі пів.етнографічної “народності”. Без енергійних зусиль інтелігенції неможливо перехід укр. народності до свідомого національного життя”[]
Подібно і Володимир Тимошевський у своїй книжці “Мова і національність” (Чернівці 1912) говорить про піднесення темних некультурних мас “зневолених народів до рівня культурних націй”, хоч далі, коли говорять про українців і про інші недержавні народи, вживають на їх означення переміну слів “нарід” і “нація”.
І у інших сучасних теоретиків уркр.відродження, п.р. у В’ячеслава Липинського, слово “нація” теж вживається не все в однаковому значенню. Часом воно означає лише найвищий ступінь розвитку такої групи людей, яку звичайно називаємо народом чи нацією, а деколи також всякий інший, хоч би і дуже низький. Ступінь нерозвиненої ще нації. “Наша нація, - каже Витинський – якщо вона має стати націю, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного, і раціонального, стихійного почуття національної індивідуальності в особі репрезентую чого цю національну індивідуальність голови своєї національної держави. Ми досі не розвинулись в націю через те, що під час Рухни знищили свою козацьку монархію. Весь час від смерті Великого Богдана був для нашого національного розвитку, як слушно каже Драгоманов, “пропащим часом”. Без надолуження того “пропащого часу”, ... ми на віки останемось нацією недорозвиненою, нацією в літературі, нацією калікою, одною з тих, яких багато було і єсть ще й тепер в Європі []
Потебня не пов’язував з поняття “нація” поняття державної приналежності чи державної незалежності, але зв’язував з ним поняття певного вищого ступеня самостійного національно культурного життя і, під враженням сумного стану на Україні, мав навіть один раз висловитися, що укр.. “нація обернулася в етнографічний матеріал придатний хіба для наукових дослідів” []
Зрештою він теж вживав слова “народність” і “національність” на першому і не робив між ними ніякої різниці. Тим самим слово “національний” означає у нього тільки, що властиво для якоїсь нації.Зрештою слово “нація” має вже цілу свою історію і досить велику літературу. Лише коротко згадаємо, що н.пр. у давніх Римлян довший час назва “natio” вживалося лише на означення примітивних і нічим незамінних народів. Історично і культурно визначні народи позначувалися словом “gens”, а народ, який стояв на найвищому ступені розвитку культури і політичної організації називався “populus”. Пізніші віки внесли до поняття “нація” примітку політичної активності в протилежність до пасивної маси, так, що н.пр. у поляків довгі часи “нацією” була лише шляхта.
Найновіша суб’єктивна теорія нації приймає волю одиниці за рішаючий критерій для зарахування її в склад якоїсь нації і всякі об’єктивні елементи національності висуває на другий план. На наш погляд в такий спосіб можна вияснити лише деякі виїмкові явища з ділянки національної патології, але робити з того загально-важливу теорію національності ніяким чином не можна. Ядро нації це щось об’єктивно дане, а його розвиток це вже завдання свідомих зусиль одиниць то, що від того ядра відзначають, і ті, що із іншої національності
сфери до нього пристають і творять лише другорядне явище в життю нації, спиняючи або прискорюючи її розквіт.
Цих кілька вступних уваг про значення самих термінів кидає вже трохи світло на саму суть тих спорів, що в них цих термінів уживається. Пояснення значення термінів "нація", "національний", "національність" і "націоналізм", які все ще викликають дуже різноманітні асоціації, вказує, що дуже часто спір ведеться лише за слова, а не за думки.
На нашому грунті сама проблема української національності затемнювалася під впливом великої сучестивної сили многозначного терміну "Русь", а ще більше під впливом політичних бажань наших сусідів, що їм свідомо чи несвідомо служила їх наука, підтримуючи ці тенденції своїми гіпотезами. Ще й нині в науціі панує, наприклад, гіпотеза про давню добу праруської національної єдності, тобто перш за все єдності мови, хоча на підтвердження такої гіпотези нема ніяких, ні історичних, ні філологічних, ні інших доказів. Ясно, що така теорія, завоювавши також поле української науки, тільки підривала національну силу українців, а підтримувала відомі обруситильні тенденції на Україні, відбираючи перш за усього в української мови право на окреме існування. Та теорія про єдину "руську" народність, що мала обіймати усе східне слов’янство, часом витупала навіть з претензіями об'єднати всіх слов'ян в одну націю з одною літературною мовою. Так слов’янофільські ідеали виродилися в кінці на російському грунті.