Грип: збудники, епідемії, профілактика, лікування

Грип- інфекційна хвороба,що протікає з переважаючим враженням

слизової оболонки дихальних шляхів і явищами загальної інтоксикації- підвищенням температури тіла, слабкістю, головним болем, м”язовими і суглобовими болями .

Етиологія. Віруси грипу відносяться до ортоміксовірусам і підрозділяються на серологічні типи А, В і С. Вірус типу А видрізняється значною антигенною мінливістю, що призвело до появи нових підтипів ( А1,А2) і штампів , викликаючих епідемії кожних 2-3 роки і папдемії один раз в 10-30 років. Віруси типу В і С характерізуються більшою стабільнітю. Вірус типу В може зумовити епідемію через 3-4 роки. Вірус типу С – лиш спорадичні захворювання або обмежені спалахи.Стійкість вірусів грипу в навколишньому середовищі невелика . Висока температура висушування , сонячне світло швидко вбивають їх. Більш стійкі віруси грипу, донизьких температур.

Збудником грипу е вірус, вперше відкритий групою ан¬глійських вчених: В. Смітом, К. Ендрюсом та її. Лейд-лоу — під час епідемії хвороби в Англії. Цікава історія цьо¬го відкриття. Один з дослідників В.Сміт захворів на грип, його колеги взяли з носоглотки хворого змив, про¬фільтрували через спеціальний фільтр і заразили фільтра¬том рідкісних піддослідних тварин — білих африканських тхорів. Через 1—2 дні тварини захворіли: втратили апетит, почали чхати, кашляти, у них підвищилась температура,заявився нежить. Від хворих тхорів заразилися здорові, і серед тварин почалася епідемія грипу.

Із виділень трахеї хворих тхорів дослідники виділили збудника, якого за ім'ям Вільсона Сміта було названо віру¬сом грипу WS, що увійшов в історію розвитку науки йк вірус A\WS.Згодом дорогих і рідкісних африканських тхорів із ек¬спериментів витіснили білі миші, що виявилися не менш чутливими до вірусу грипу. Саме на мишах в 1936—1937 рр О. О. Смородинцев у Ленінграді та Л. А. Зільбер у Москві виділили перші вітчизняні штами вірусів грипу. Остаточні висновки про походження грипу було зроблено лише піс¬ля того, як О. О. Смородинцев матеріалом від хворих тхо¬рів і мишей заразив добровольців i в них розвинулися оз¬наки грипу.

У наступні роки віруси грипу були виділені від хворих людей у різних країнах і містах. Більшість із них одержали назву міста, де їх вперше виділили.

Історія відкриття збудника грипу відбиває етапи роз¬витку вітчизняної біології. У період мікробіології, науки про мікроби, бактерії, двоє вчених—М. І. Афанасьєв та Р. Пфейфер — майже одночасно із слизу носоглотки хворо¬го на грип виростили на живильному середовищі бактерію у формі палички і класифікували її як збудника грипу. її було названо паличкою інфлюенци Афанасьева — Пфейфера. Протягом якогось часу (а він до речі, тривав десятки років) паличку інфлюенци вважали збудником грипу.

Сумнів щодо справедливості такого твердження виник ще під час пандемії іспанки, коли Зельтер заразив себе фільтратом слизу з носоглотки хворого на грип, у якому аж ніяк не могли міститися бактерії, і захворів. Однак, крім сумніву, цей сміливий експеримент нічого не породив, він нічого суттєвого не довів. Ще довгі роки (до 1933 р.) па¬личку Афанасьєва — Пфейфера вважали збудником грипу.

У 1940 р. під час епідемії грипу від хворої людини було виділено вірус, дуже схожий на вірус грипу, але дещо від¬мінний від нього. Назвали його вірусом грипу В. Пізніше, через 7 років, Р. Тейлор відкрив ще один вірус, подібний до збудника грипу, що відрізнявся від вірусів, виділених у 1933 і 1940 рр., і назвав його вірусом С.

Отже, існують три самостійні типи вірусів грипу — А, В, С. Вони утворюють родину ортоміксовірусів і мають характерну структуру, тобто всі вони збудовані за єдиним принципом. Зовні вірусна частинка вкрита білковою обо¬лонкою, яка складається головним чином із випнутих ши¬пів, що утворюють своєрідний паспорт вірусу. Це так зва¬ні оболонкові антигени вірусу грипу гемаглютинін (ГА) та нейрамінідаза (НА). Співвідношення між ними на по¬верхні вірусу становить 3:1. Тепер науково доведено, що ви¬рішальна роль у розвиткові інфекції та епідемічному її по¬ширенні належить білкові гемаглютиніну.

Зовнішня оболонка захищає центральну частину віру¬су — нуклеокапсид, представлений скрученим у спіраль ланцюжком рибонуклеїнової кислоти (РНК) і покритій внутрішнім шаром білкових молекул. Це геном вірусу, його відтворюючий механізм, який передає за спадковістю всі властивості вірусу—збудника хвороби. Геном складається з 8 фрагментів, окремих ділянок РНК, котрі програмують утворення вірусної частинки. Кожен ген відповідає за синтез відповідного білка. Гени і білки вірусу мають однакові назви і позначаються латинськими літерами, тому в спе¬ціальній науковій літературі оперують такими символами: