Я ЄСТЬ ЛЮДИНА, СИН СВОГО НАРОДУ… БАЖАН МИКОЛА ПЛАТОНОВИЧ

Ці вирослі з віків, з граніту, з мріїї

Плоди, як чаші, й чаші, як плоди…

І що тепер безпліддя скель одвічне

Народові - володареві гір?

Долають смерть стягання титанічні,

Життя і цвіт - це їхня мисль і твір.

В такий засіб головною темою “Подорожей” стала творчість народу і для народу. І руїни кутаїського храму, і шлях до Тмогві - міста геніального Руставелі, і нічь на Мтацмінді, коли вирили череп великого поета Грузії Важа Пшавела, і карпатський дуб, що глибоко вгруз коріннями в камінь узгір`я, - все вело до поетичного пізнання того, як творчість митців минулого зростала на рідній землі.

В свою чергу тема життя і смерті, тимчасового і вічного, що в “Подорожах” ставиться з високою інтелектуальною напругою, відтворюється в плоті вагомо-матеріальних образів народного труда і творчості.

Яскравим прикладом цього може бути одна з поезій узбекистанського циклу - “Труна Тімура”. Оглядаючись у примарне блимання зеленої нефритової брили Самарканда, поет наче бачить перед собою рух безжальних орд, згарища, руїни, загибель і страждання народів. Шлях сліпої жорстокості та загарбництва ніколи не породжував безсмертя. Історія несе в майбутнє тільки те, що служить Життю і Людині. Решта гине:

Він смертю зник, як смертю виник,

І слід на солонцях присох,

Де йшов, кульгаючі, руїнник

Землі народів багатьох,

Де йшов, кульгаючі, сновида

Безплідних снів, безплідних діл,

Збиваючі до круговиду

Блукання швидкойдучий пил.

І на шляхах земного ширу

Пройшло усе, кінчилось все,

І склеп розпався Гур-Еміру,

І впали башти медресе.

Тут знов ми бачимо піднесений майже до символічності образ каменя, але тут цей камень - “холодний камень забуття”, в тьм`яних відсвітах якого видно лише “мертві далі безслідних війн, пустих смертей”. В образно-філософському осмисленні Бажана це - символ неминучої безславної поразки всіх антинародних, антигуманних сил, сил гніту, війни і розбою.