Я ЄСТЬ ЛЮДИНА, СИН СВОГО НАРОДУ… БАЖАН МИКОЛА ПЛАТОНОВИЧ

Ти - в трелях струнних, ти в розкатах трубних,

Ти - в радісному вільному злитті

З піснями тих, могутніх, життєлюбних,

Закоханих, ворожих самоті, -

З піснями тих, нескорених, нужденних,

Позначуванних опіками тавр,

Співців бездомних, бардів безіменних.

Це їх дари…

Симфонія закінчується. Проте чуття ностальгії і самотності подолано - в серці поета починає все яскравіше горіти вогник нової ідеї:

Але на цьому не кінець, - нацьому

Початок подолання самоти,

Коли зумів ти в утворі чужому

Цілющу силу спільності знайти.

Життєве діло поета, митця і його суспільна роль - взагалі давній предмет художніх роздумів Бажана, починаючи ще від “Гофманової ночі” і “На карпатських узгір`ях”. Соціальний, етичний і психологічний плани в цих роздумах здебільшого тісно поєднані. З цього погляду ще слід згадати такі вірші: “Леся Українка в Сан-Ремо”, “Пам`яті Тичини”, “Триптих Симонові Чіканові”. Героїчність життєвого й творчого подвигу митця, натхненого передовими ідеалами, і нерозривність його зв`язку з батьківщиною, народом, суспільством - мотиви, які в них майже незмінно присутні. “Жива причетність, - як сказано в вірші про Лесю, - до всіх людських змагань, до всіх людських надій”, - ось те, що відзначає, за автором, поета справжнього, поета потрібного й дорого народові.

Два останні за часом цикли Миколи Бажана наче демонструють дві окремі, різні, хоч і природно близькі одна одній, грані його всьогоденної поезії. А це поезія, яка й зараз продовжує внутрішньо розвиватися, шукати й знаходити нове. І цьому не суперечить той факт, майже одностайно відзначений критикою, що давно сформований творчо Бажан часом сміливо “відроджує”, певні художні принципи і прийоми часів своєї молодості: символічність деяких поетичних сюжетів, темпераментну метафоричність, мальовничість і музикальність образної мови, поєднуючи все це з загальною реалістичною ясністю і точністю зображення.

“Чотири оповідання про надію”, визначені автором як варіації на тему Р.-М. Рільке, - цикл драматичних філософських притч про незгасність людської, гуманної надії в колосальних зіткненнях гуманності і антигуманності, що ними так насичений ХХ вік.На відміну від “Оповідань про надію”, поетичні новели, що склали цикл “Уманських спогадів” (1972 рік), цілком відчутно продовжують борозну, прокладену віршами про Міцкевича. З новел постає ціле гроно живих людських постатей, - і на першому плані серед них образи людей, які тепер захоплюють поета не тільки самовідданістю, але й мудрою людяністю, простотою, а звідси - й зворушливою в своїй безпосередності турботою про культуру і освіту для народу.

Як і кожне значне мистецьке явище, поезія Миколи Бажана змінювалась і розвивалась разом із своїм неповторним часом. Двадцяті роки, перші п`ятирічки, утвердження соціалістичного ладу, війна з фашизмом, багаті подіями повоєнні часи, будівництво нового суспільного ладу - все це не тільки відбилося в його творчості, але й рухало її в перед, видозмінювало якісно, надавало їй нових барв. Поет не народився реалістом - він став ним у напружених шуканнях і вслуханнях у “правду віку”.