Стиль i стиалiзацiя

знаходять належне втілення в матеріалі української

мови.

До таких своєрідних стильових явищ належать різні

випадки лексичної багатозначності, словесної гри,

каламбурних ефектів, які в багатьох письменників є не

зовнішньою окрасою мови, а однією з домінант стилю й

виступають як дуже важливий засіб розкриття змісту

твору. В Салтикова-Щедріна і Лєскова, в Гейне і Гашека

є чимало блискучих сторінок, перекласти які неможливо

без відтворення згаданих стильових явищ. Зрозуміло, що

ці додаткові труднощі художнього перекладу зумовлюють

і певні додаткові вимоги до перекладачів.

Так, перекладачеві «Лівші» чи «Заячого ремизу» замало

добре знати українську мову – не тільки сучасну, а й

мову ХІХ століття: він повинен тонко відчувати й уміти

відтворювати численні «відхилення» від норми,

незліченні мовні новації, що ними рясніють сторінки

Лєскова.

Сам Лєсков цілком свідомо ставиться до своєрідності

своєї мови: «Оця народна, вульгарна та химерна мова,якою написано багато сторінок моїх творів, вигадана не

мною, а підслухана в селянина, в напівінтелігента, в

красномовців, у юродивих та святенників. Мені

дорікають за цю «манірну» мову… Та хіба в нас мало

манірних людей? Уся вчена література пише свої вчені

статті цією варварською мовою. Почитайте лишень