“Роль власності у соціально-економічних процесах”

право на передачу благ у спадок;

право на безстроковість володіння благом;

заборона на використання способу, що наносить шкоду зовніш-ньому середовищу;

право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу;

право на залишковий характер, тобто право на існування проце-дур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених пов-новажень.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності.

Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціональ-но закріплює реальні економічні процеси.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовід-носин господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності.

Права власності розуміють як санкціоновані суспільством (законами держави, адміністративними розпорядженнями, традиціями, звичаями і т.д.) поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини представляють норми поводження з приводу благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватися у своїх взаємодіях з іншими людьми чи платити витрати через їхнє недотри-мання. Інакше кажучи, права власності є не що інше, як визначені «правила гри», прийняті в суспільстві. «Права власності – це права контролювати ви-користання визначених ресурсів і розподіляти виникаючі при цьому витрати і вигоди. Саме права власності – чи те, що на думку людей, є відповідними правилами гри, – визначають, яким саме чином у суспільстві здійснюються процеси пропозиції та попиту»Друга відмінна риса теорії прав власності полягає в тому, що феномен власності виводиться в ній із проблеми відносної рідкості, чи обмеженості ресурсів: «без якої-небудь передумови рідкостей безглуздо говорити про вла-сність».

Правда, такий підхід не є відкриттям вище названих авторів; уперше він був обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К. Менгером у книзі «Підстави політичної економії». Власність, писав К. Менгер, своєю кі-нцевою підставою має існування благ, кількість яких менше в порівнянні з потребами в них. Тому інститут власності є єдино можливим інститутом розв’язання проблем «нерозмірності між потребою і доступним розпоря-дженням кількістю благ».

Така невідповідність веде до того, що центральним моментом відносин власності стає їхній характер. Відносини власності – це система виключень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключень з доступу до ресурсів (тобто вільний доступ до них) означає, що вони – нічиї, що вони не належать нікому чи, що те ж саме – усім. Такі ресурси не склада-ють об'єкта власності. З приводу їхнього використання між людьми не вини-кають економічні, ринкові відносини.

З погляду авторів теорії прав власності, виключити інших з вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них.

Зміст і ціль специфікації полягає в тому, щоб створити умови для при-дбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний витягти з них бі-льшу користь.

«Якщо права на здійснення визначених дій можуть бути куплені і про-дані, – пише Р. Коуз, – їх зрештою здобувають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва чи розваги. У цьому процесі права будуть придбані, підрозділені і скомбіновані таким чином, щоб діяльність, що допу-скається ними, приносила доход, що має найвищу ринкову цінність».

Таким чином, основна задача специфікації, тобто чіткої визначеності прав власності, полягає в зміні поведінки суб'єктів, що хазяюють, таким чи-ном, щоб вони приймали найбільш ефективні рішення. Адже тільки на влас-ника падають у кінцевому рахунку всі позитивні і негативні результати здій-снюваної ним діяльності. Тому він виявляється зацікавленим у максимально повному їхньому обліку при прийнятті рішень. Чим краще визначені права власності, тим сильніше стимул у суб'єкта, що хазяює, враховувати ті вигоди чи ті збитки, які його рішення приносять іншій особі. Саме тому в процесі обміну прав власності на ті чи інші блага будуть передані тому економічному агенту, для кого вони являють найвищу цінність. Тим самим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскільки в ході обміну вони переміщаються від менш продуктивного до більш продуктивного використання, від осіб, які цінують їх менше – до осіб, що цінують їх більше.