Липа Юрій - пороги вічності
Окрім цього, Ю. Липа активно починає пошукову краєзнавчу роботу. З великою зацікавленістю він вивчав Яворівщину, зокрема етнографічний склад її населення, звичаї, походження людей. З результатами цієї дослідницької роботи знайомив мешканців Яворова і Яворівщини, виступаючи з лекціями у Народному домі, які організовувало Українське освітнє товариство. Остання лекція Ю. Липи відбулася у червні 1944 року, незадовго до його трагічної загибелі.
На цей час припадає написання письменником багато в чому пророчої статті „Сучасність і культура”, в якій, зокрема, автор розкриває свій мистецький світогляд: „Нація - це живий організм, що підлягає еволюції і змінам. Ясна річ - супроти цього, - що програма „національного мистецтва” не сміє бути мертвою, не сміє спутувати життя. Але саме оте життя мусить бути нерозривно зв`язане з рідною землею.
Всяке велике мистецтво виростає органічно з певного середовища і нерозривно зв`язане з грунтом, на якому воно росте й росло. Наслідувати чужинні досягнення мистецтва без уваги на те, чи ті чужинні здобутки відповідають власній духовій структурі та власним потребам - родить анархію, родить щось штучне, неорганічне і фальшиве в мистецтві, що стає на перешкоді його прородного розвитку. Така - інспірована чужинними досягненнями - мистецька продукція стає бездомною, а незабаром - безхарактерною. В додатку вона - на дальшу мету - безплідна, тому що бракує їй допливу життєвих соків, що їх може дати лише власне середовище, власний край. Вага власного середовища, власної традиції та власної творчої ініціативи не заступить ніщо інше. Під теперішню пору національному мистецтву припадає важке завдання зберігати величезну частину скарбу духовної культури нації, скарбу, нараженого на небувалі небезпеки. Може, не помиляюсь, коли гадаю, що найпевнішим провідником на дорозі до високоякісного національного мистецтва є - попри солідне вміння свого ремесла - любов до батьківщини”.Воістину пророчі слова - не дивлячись на вкрай несприятливі умови - дивитись у себе, бути самим собою, ставати самим собою, заповіт гідний сократівського й сковородинівського кредо „Пізнай себе!”
Л. Череватенко влучно зазначив: „Юрію Липі судилося жити в епоху небувалу, величну і страшну. Вона надихала його, вона його викшталтувала як людину, як митця і громадського діяча. І вона його вбила, по-катівському замордувала”. І все це він передбачив наперед віддавна - в поетичних рядках та філософських роздумах раз-у-раз натрапляємо на пророчі видіння власної трагічної долі, яка, на диво, не лякає мислителя. Внутрішньо він готовий стоїчно зустріти смерть, про що і пише у тій же, фактично передсмертній, статті „Сучасність і культура”: „Що з того, що впав діяч культури? Він додав свою малу суму до великої суми зусиль. Смутно, що перестав жити письменник, чи політик, чи науковець, але, слава Богу, що те, що в нім було, дісталось до великого підрахунку, до культури. Важкі умовини творчості під час історичних бур, але справжня творчість не зупиняється”.
Того ж 1943 року на літературному конкурсі, організованому Українським видавництвом у Львові, було удостоєно другою премією драму Ю. Липи „Король Гаїті”.
На початку липня 1944 року, під наступом Червоної Армії, Ю. Липа разом з родиною переселяється в село Бунів Яворівського району, а на початку серпня до присілку Бунова - Іваників. Тут він виходить на зв`язок із підпільними націоналістичними клітинами, допомагає пораненим воякам сотні Української Повстанської Армії (УПА) командира Петренка, пише підручник з фітотерапії для медичної служби УПА „Ліки під ногами”. Відкриває медичні курси для підготовки молоді з надання невідкладної медичної допомоги хворим при пораненнях, переломах, зовнішніх кровотечах. На цих курсах набували практичних навичок санітари і санітарки зі збройних формувань УПА. Врешті встановлює контакт з референтурою пропаганди Крайового Проводу ОУН, веде постійне листування, подає цінні пропозиції у вигляді коротких (написаних „телеграфічним ститем”) записок стосовно політико-ідеологічних питань.
Тут варто спростувати досить поширене твердження, ніби Ю. Липа був членом підпільного українського передпарламенту – Української Головної Визвольної Ради (УГВР), створеної з ініціативи ОУН. На нашу думку, це просто гарна легенда. Вона виникла як припущення у статтях П. Кіндратовича, а вже безпідставно була прийнята за однозначну правду А. Мисечком. Хоч нам, переглянувши дуже авторитетні джерела, жодного разу не вдалося знайти бодай згадку про участь Ю. Липи у цій формації.
Напередодні вступу червоних військ Ю. Липі ще раз пропонували емігрувати. Але він категорично відмовився. Пишуть, що письменник свідомо йшов назустріч неминучій смерті. Л. Мокрієвська-Венгринович згадує, що Ю. Липа, спостерігаючи за колонами совєтських військ, що переміщалися через Яворів на Захід, говорив, що йому судилося, мабуть, померти незвичайною смертю. Він, наче Христос, ішов на свою Голгофу…
У другій декаді серпня на терені дії сотні УПА командира Петренка упівцями було затримано двох червоноармійців-дезертирів. Після допиту, команда УПА відпустила їх на волю. Але невдовзі надійшла звістка, що їх затримали передові відділи червоних. Настала небезпека, що вони наведуть енкаведистів на шпиталь сотні, який містився у сільській церкві між присілками Козаківка та Іваники. Аби цього не сталося, сотня УПА Петренка, евакуювавши шпиталь, перенесла його в інше місце. Ю. Липа категорично відмовився перенестися разом зі шпиталем, гадаючи, що в селянському одязі він перебуде якийсь час разом із селянами і залишився. Однак інтелігентні руки лікаря видали його…