Франкознавство Івана Білинкевича за його рукописною спадщиною.

З тих документів, які збереглися в сімейному архіві Білинкевичів, випливає, що автор, реалізовуючи зауваження рецензентів, скоротив рукопис, довівши його до 190 с у редакційному висновку, який 12 листопада 1980 р підписали редактор В. П. Густі, завідувач редакції А. М. Федака та головний редактор В. І. Данканич, йде мова про внесення назви книги до плану «редакційної підготовки».

Та листи показують довгорічні митарства автора, то на листи-нагадування І. Білинкевичу просто не відповідають, то запевняють, що визнали вартість допрацьованого варіанта рукопису і його «будуть пропонувати до включення у перспективний план» (N3 1103 від 11 серпня 1981 р), або ще конкретніше « рукопис плануємо видати» (№ 8 від 4 січня 1982 р) і ось, нарешті, видавництво готує досліднику новорічний «дарунок» хоча рукопис, мовляв і має «певне історико-пізнавальне значення, проте на даному етапі включити його у видавничі плани не маємо можливості Отже, рукопис повертаємо» (№ 1570 від 22 грудня 1982 р) і ось вервечка надій потяглася аж до Києва Заручившись підтримкою Степана Пушика, І. Білинкевич надсилає на руки Анатолія Михайленка уже до видавництва «Молодь» рукопис у двох примірниках, рецензії Ф. Погребенника й М. Мороза, деякі листи-відповіді з «Карпат» і, звичайно, свого листа від 6 квітня 1983 р, з якого видно, наскіль­ки ображено автора («Насувається питання навіщо ж було обіцяти і морочити собі та мені голову...?) Як Ішла справа у видавництві «Молодь», де наче б то планували книжку І. Білинкевича у серн «Уславлені імена», судити непросто, бо немає в архіві листів. Але один важливий документ, що зберігся поміж розсипаним і ніяк не упорядкованим листуванням, — квитанція про надану телеграму на ім'я А. Михайленка (на жаль, за штемпелем важко встановити дату) запевняє нас, що і в цьому видавництві автор зустрів до себе «прихильність», книжка так і не вийшла.

Як історик літератури, культуролог І. Білинкевич демонстрував енци­клопедизм з різних галузей духовного життя Т. Шевченко, Леся Українка, М. Павлик, В. Стефаник, О. Терлецький, Л .Гринкж, брати Білоуси - далеко не повний реєстр визначних, відомих і малознаних імен, які скрупульозно роками-десятиліттями досліджував цей скромний, високої ерудиції вчений. Показово, що І. Білинкевич намагався будь-яку постать, а чи навіть окрему грань й вияву поставити у контекст часу, історичної доби, суспільно-культурних відносин. Він муравлино переглядав стоси газетних підшивок, перелопачував томи таких поважних і авторитетних видань, як «Літературно-науковий вісник» та «Записки Наукового Товариства імені Шевченка» ( в архіві Білинкевичів зберігся зошит-опис 36-ти томів ЛНВ з 1899 до 1906 рр, загальний зошит на 63 с містить матеріали, розбиті за проблемно-тематичним та жанровим принципом), фіксував у окремих зошитах найдрібніші факти, малознані імена, назви - все згодом ставало у ряд аналізу. Так, підготовленій статті «Михайло Іванович Павлик» (учнівський зошит на 19 с, у клітинку, писано олівцем, розбірливо) передувала значна пошукова робота, про що свідчать десятки різних виписок-фрагментів, статистичних відомостей (окремий лінійований зошит, без нумерації).

Шевченкіана І. Білинкевича обіймає значну бібліографію (513 позицій), ряд рукописних статей.

Чимало нового вніс цей ратай українознавчої ниви і в розробку теми про О. Терлецького. До ювілею громадсько-культурного діяча «Червоний прапор» опублікував розвідку І. Білинкевича «Він жив для народу» (1971. 5 лют.) Та коли зіставити опубліковане з трьома зошитами (зошит перший - олівцем писано, чорновий план-схема статті, зошит другий - 10 с, стаття у першому варіанті; зошит третій — 18с. лінійованого зошита, списана сторінка з обох боків синім чорнилом. Це остаточний варіант), то побачимо, що найсуттєвіші факти та моменти із біографи О. Терлецького опущено, а залишено тільки ті місця, які наче б то підводили читача до того, що О. Терлецький «наблизився до революційно-демократичних позицій», що він твердив про розв'язання аграрного питання тільки заміною приватної власності на громадську, а капіталістичного ладу - на соціалістичний. Не думається, що людина такої вдачі й світогляду, якими володів І. Білинкевич, мала аж надто велике задоволення від таких публікацій. Але що ж вдіяти, інакшого годі було сподіватися, а потреба в публікаціях, у самовираженні не згасала, отже, писав, переписував, заносив до єдиної місцевої газети і бодай частково вдовольнився опублікованим.Серед нерозібраних стосів — зошит «Лесь Гринкж про Василя Стефаника» (зошит на 7 с, учнівський лінійований), у якому зафіксовано виписки зі статті Л. Гринюка «Про Василя Стефаника» (Поступ— 1904- N№ 15—24) (див. Першопублікації І. Білинкевича Забуте ім'я // Комсом прапор -1967 - 26 листоп., Л. Гринюк про В. Стефаника // Червоний прапор - 1971 - 10 трав.).

Маємо також два зошити-варіанти студій-життєпису братів Білоусів (на зошиті другому, не нумерованому, лінійованому, на звороті обкладинки виведено рукою автора. «2.5.VI.71 Два несправедливо забуті діячі (Покуття) Коломийщини»). На жаль, мало хто брався за цю тему І. Білинкевич, правда, ще в 70-х роках опублікував статті «Теодор Білоус» (Червоний прапор — 1971 — 2 лип) та «Михайло Білоус» (Там само— 1971 — 14 серп) Наприкінці 80-х, у 90-х роках з'являються публікації Миколи Савчука Миколи Васильчука, Любомира Кречковського, ін Нарешті, Микола Васильчук публікує брошуру-студію «Брати Білоуси та їх внесок в українську культуру» (Коломия Плин, 1995-42с).

На культурологічній ниві І. Білинкевича значне місце займає різноаспектна тема «Коломия наша славна, Коломия місто (дещо з минулого та сучасного)» і хоча дещо прийшло з цієї теми до читачів у вигляді першопублікацій (див. Культурні традиції Коломиї // Червоний прапор — 1970 — 6 жовт., Книгу — в маси // Там само— 1971 — 29 груд, Коломия наша славна, Коломия місто // Там само — 1975 — 6, 8, 12 серп, Коломийські некрополі з давніх часів до наших днів // Комс прапор— 1990— 16, 19 черв, Чи є ще церква Трохи Історії // Червоний прапор— 1991— 9 серп), усе ж більшість наміток розгорнутих спостережень у вигляді етюдів, історико-літературних, етно­графічних нарисів, навіть окремих шкіців досі залишаються непрочитаними й тим більше не проаналізованими. Перед нами окремі зошити «Дещо про культурні пам'ятки Коломиї» (лінійований зошит на 12 с, стаття написана зеленим чорнилом), «Як зберігаються у нас пам'ятники минулого» (ліні­йований зошит на 12 с, стаття-фрагмент, писана чорним чорнилом З неї випливає, що у Коломиї налічується 15 пам'ятників та меморіальних таблиць. На обкладинці зверху є дата 23.VI.71 р ), «Найдавніший пам'ятник минулого Коломиї» (стаття написана чорним чорнилом на 9 с учнівського, у клітинку зошита. Вкінці є підпис. «Білинкевич Іван». Цьому передував варіант-чернетка на 13 с половини білого стандартного аркуша з численними вставками, викресленнями та виправленнями. Принагідне зазначу, що йшлося у статті про чи не найдавнішу в області дерев'яну будівлю — саме про церкву святого Благовіщення, зведену 1587 р. Невеличкий епізод із підготовленої статті під назвою «Пісня в дереві» опублікувала обласна молодіжна газета «Комсомольський прапор» (1968 - 18 трав), «Історична топографія стародавньої Коломиї» (14с на стандартному папері Внизу рукопису є дата 25.VIII.1974 р, ця поема має продовження і розвиток у багатьох чорнових варіантах, як «Пам'ятники старовини не в пошані», «До історичної топографи», різних висловлюваннях, що виписані автором з друкованих та рукописних джерел, які й заповнили два лінійовані зошити на 29 та 16 с), «Вигляд нашого міста на початку 19 ст. » (зошит перший лінійований Синім чорнилом написано статтю як реалізацію задуму в першому варіанті, зошит другий має 24 с. Ймовірно, що автор вважав цей варіант викінченим, бо сивцем обведено окремі абзаци з позначкою, аби при першому передруку. Ці місця опусти­ти), «Забуті пам'ятники нашого міста» (це теж невеликий за обсягом нарис - на 8 с лінійованого зошита), «Книгу — в маси», «Раціональне збирання книг до особистої бібліотеки» та ін.