Франкознавство Івана Білинкевича за його рукописною спадщиною.

Є у Бминкевича і кілька чорнових варіантів (перший на окремих карт­ках у клітинку, чорним чорнилом писано і на звороті, другий зошит учнівський у клітинку, писано, видно, поспішно, із скороченнями слів, фраз зверху на обкладинці є помітка. «Вислав у Городенку 3.X.64», третій — має більш-менш викінчений вигляд статті, написаної синім чорнилом, на. 11с. учнівського зошита у клітинку) до теми «Іван Франко бував на Снятинщині».Переглянувши намітки І. Білинкевича, а також низку завершених студій, підходжу до не чисто риторичного запитання як могло так статися, що велика дослідницька праця І. Білинкевича «Дорогами великого Каменяра по Івано-Франківщині: Біографічно-краєзнавчі нариси» (Коломия, 1979 — 221 с. ма­шинопису, фотографи, схеми першої і другої мандрівок Франка по Стані-славшині) так і досі не прийшли до читачів? Може, фахівці не помітили у ній наукової вартості, а чи видавці не чували про такий рукопис? Ні, і рецензенти наче б то схвалювали, й зацікавлення мовби не згасало, та автор допрацьовував на вимогу одних, скорочував, на потребу других * доповнював, аби задовольнити третіх - ще консультувався, і не опускав рук на цьому шляху принизливого відпихання автора від конче потрібної книжки, яка могла б і повинна би не один факт з усталеної академічної біографи І. Франка поставити, розуміймо однозначно, з голови на ноги. Нині, на відстані двох десятків літ, можемо напевно не те, що припустити, як борше всього, підтвердити факт, що праця І. Білинкевича направду більше була не бажаним фактом з'яви у франкознав­стві, бо як же там мали б почуватися мужі-академісти із столичних науково-дослідних інститутів, коли тут, у провінційній Коломиї, такий собі звичайний краєзнавець, не обвішаний титулами чи посадами, кладе не одну цеглину відкриттів у фундамент франкознавства як науки.

Але ж погляньмо, як вимощувалася дорога І. Білинкевичу фальшивослів'ям та лиходійством не так уже й далекої історичної реальності, яку кожен з ни­ні суших у той чи інший спосіб витворював. Мовлю тут про прикрощі дня минулого не для того, аби комусь завдати болю чи сприкрення, лишень для того, аби ми всі разом та поодинчо робили мудрі витяги з вчорашньої книги досвіду, щоб не ковзалися знову на слизьких стежках, а обходили їх і йшли гостинцями - навпростець, де направду ходить істина...

І. Білинкевич, маючи готовий рукопис, звертається в Ужгород до ви­давництва «Карпати» (лист від 2 січня 1979 р), а через сімнадцять днів за підписом головного редактора Володимира Данканича одержує листа із викладеними вимогами до авторського оригіналу та із висновком «Отже, рукопис надсилайте». Автор не забарився 4 вересня 1979 р він повідомляв видавництво, що рукопис готовий і відправлений до розгляду (це під­тверджують і дві квитанції, дата на штемпелі 04.09.1979) «Старався я в цій роботі, - писав автор, - подати матеріали з документальним підтвердженням... Деякі дані вдалося мені зібрати вперше, інші вже пуб­лікувались, але без документального підтвердження І не так детально Якщо матеріал цей пригодиться для публікації, то, думаю, було б доцільно доповнити його фотографіями місць, пов'язаних з перебуванням письменника» (особистий архів Білинкевичів).

У листопаді 1979 й січні 1980 рр. І. Білинкевич вже мав на руках рецензії фахівців - уже добре відомих на той час франкознавців, кандидатів філологічних наук Федора Погребенника з інституту літератури АН УРСР (м. Київ) та Мирослава Мороза з музею етнографії та художнього промислу АН УРСР (м. Львів). Зразу тьохнула в душі блискавка перестороги, а чи не «зарубали» вчені мужі? Ні, не відкинули. Ось Ф. Погребенник на 7 с машинопису як позитивне відзначив «широку документальну базу», прагнення автора рукопису підтвердити кожну думку спостереження «достовірними фактичними матеріалами». Ф Погребенник уже на самому початку наголошує, що це - цінна і важлива краєзнавчо-історико-літературознавча праця своєю темою, композицією «принципових зауважень не викликає». Висловивши авторові низку конкретних порад (окрім деяких чисто кон'юнктурних, як от дати об'єктивні оцінки виступів проти І. Франка польських редакційних шові­ністичних кіл, українських буржуазно-націоналістичних, як Ю Романчука та клерикальних елементів - С 4), вчений, по суті, порадив, як і в якому аспекті вести «дотягнення рукопису, аби його згодом перевести у книжку, що «викличе широке зацікавлення читачів багатством матеріалу своєю документальністю, розкриттям багатьох важливих сторінок життя і творчості Франка ».

М. Мороз теж, щиро бажаючи, «щоб праця була надрукована», вважаючи, що вона обов'язково «заслуговує на публікацію», на п'яти сторінках маши­нопису розгортає схему подальшої праці, яку врешті-решт готовий на «громадських засадах» (себто, без гонорару) знову прочитати перед тим, як й видавництво запустить у редакційну роботу. Нині надто важливо збаг­нути, що один з найавторитетніших бібліографів-біографів Франка М. Мороз читав рукопис І. Білинкевича, тримаючи поруч власну обсягову працю «Літопис життя і творчості Івана Франка», над якою продовжував і далі працювати, доповнюючи новими й новими фактами. Рецензент, наприклад, радив до­корінно переробити те місце, де йшлося про вшанування пам'яті Каменяра у 20-30-х роках, вимагав розширеного коментування і пояснення назв багатьох місцевих товариств. Отже, І. М. Мороз бачив, що ось-ось мала би прийти до читачів «праця оригінальна», яка «не повторює вже існуючої літератури предмету».І ось видавництво «Карпати» із супровідним листом В. Данканича (№ 196 від 1 лютого 1980 р) повертає рукопис із рецензіями, запевняючи автора, що рукопис «вивчили і всебічно спробували», і що він, на думку видавців, невдовзі стане «цікавим виданням».